1Q84. Книга ІІ

Після того, закутавшись у ковдру, дівчина заснула. Сон, як ніколи, був спокійним. Без снів і пробудження. Її тішив такий міцний сон.

Удень коза залишалася мертвою. Із задубілим тілом і каламутними, наче скляними, очима. Та коли споночіло і погріб огорнула темрява, її очі виблискували відбитим зоряним світлом. Немов за покликом цього світла, рот кози відкрився і з нього вилізли карлики. Цього разу від самого початку їх було семеро.

– Продовжуймо вчорашню роботу, – сказав Хрипкоголосий.

Решта карликів голосно його підтримали.

Сім карликів разом з дівчиною розсілися навколо личинки й знову взялися до роботи. Витягували з повітря білі нитки й вплітали їх у личинку. Майже не розмовляючи, вони мовчки віддавалися роботі. Завзято орудуючи руками, навіть не зважали на нічну холоднечу. Час збігав непомітно. Вони не скучали й не відчували дрімоти. Личинка поволі, але помітно більшала.

– Якою великою ми її зробимо? – спитала дівчина, коли надходив світанок. Перебуваючи ув'язненою на десять днів у цьому погребі, вона хотіла знати, чи ця робота скінчиться.

– Якомога більшою, – відповів Різкоголосий.

– Коли дійдемо до певного розміру, вона природно трісне, – радісно сказав Тенор.

– І щось з неї вийде, – напружено продовжив Баритон.

– Що? – спитала дівчина.

– Що вийде? – уточнив Тихоголосий.

– Щось тобі на радість, – сказав Низькоголосий. – Тактак! – підтвердив Клакер.

– Тактак! – хором підтримала решта карликів.

У стилі оповідання відчувалася якась особлива дивна похмурість. Помітивши її, Аомаме ледьледь насупилася. Оповідання скидалося на фантастичну казку для дітей. Але глибоко під ним текла невидима прихована течія. У простих, невибагливих словах Аомаме розрізняла її зловісний гуркіт, який вказував на прихід якоїсь хвороби. Смертельної хвороби, що зсередини пожирає людську душу. А приносили цю хворобу сім карликів, схожих на хор. «У цьому є щось нездорове», – подумала дівчина. І цю близьку загрозу Аомаме чомусь відчувала в їхніх голосах.

Відірвавшись від книжки, Аомаме згадала, що перед смертю лідер розповідав про карликів.

«Ми з давніхдавен живемо разом з ними. Відколи добро й зло окремо не існували. З тих часів, коли людська свідомість тільки зароджувалася».

Аомаме читала оповідання далі.

Карлики разом з дівчиною безперервно працювали, й через кілька днів повітряна личинка майже досягла розмірів великого пса.

– Завтра скінчиться моє ув'язнення і я піду звідси, – сказала дівчина карликам, коли почало розвиднюватися. Семеро карликів мовчки прислухалися до її заяви. – Тому ми вже не зможемо разом виплітати повітряну личинку.

– І це дуже шкода, – скрушно сказав Тенор.

– Ти нам дуже допомогла, – мовив Баритон.

– Та всетаки загалом личинка готова. Якщо ще трохи попрацюємо, то закінчимо, – сказав Різкоголосий.

Карлики поставали рядком і дивилися на личинку так, ніби міряли її розміри очима.

– Залишилося вже зовсім мало, – мовив Хрипкоголосий так, наче підбирав тон для одноманітної пісні човняра.