Дотепер вона докладно запам'ятала кожну частину «Симфонієти». Коли, до крайньої межі розтягуючи м'язи, слухала її, то відчувала дивовижний спокій. Вона тоді катувала й водночас катувалася. Насилувала й водночас зазнавала насильства. Саме такого внутрішнього самовдосконалення, яке її втихомирювало, вона прагла. А «Симфонієта» Яначека слугувала корисним музичним тлом для цього.
Приблизно о десятій вечора задеренчав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, Аомаме почула голос Тамару.
– Які у вас плани на завтра? – запитав він.
– О пів на сьому закінчую роботу.
– Після того зможете до нас зайти?
– Зможу, – відповіла вона.
– Гаразд, – сказав Тамару. Було чути, як скрипить ручка по сторінці блокнота.
– До речі, нового собаку придбали? – спитала Аомаме.
– Собаку? Так, придбали. Причому німецьку вівчарку. Особливостей характеру ще не знаю, але в основному вона натренована й начебто слухняно виконує команди. З'явилася вона днів десять тому й загалом уже заспокоїлася. З її приходом і жінкам стало безпечніше.
– От і добре.
– Теперішня вівчарка задовольняється звичайним кормом. Клопоту з цим нема.
– Звичайна німецька вівчарка шпинату не їсть.
– А та була справді дивною. Залежно від пори року і шпинат дорожчав, – з ніжністю нарікав Тамару. І, зробивши паузу на кілька секунд, змінив тему розмови: – До речі, сьогодні Місяць прекрасний.
Аомаме ледьледь насупилася.
– А чого це ви раптом завели розмову про Місяць?
– Я теж іноді люблю поговорити про Місяць.
– Звичайно, – погодилася Аомаме, а сама подумала: «Але ж ви не з тих, хто без потреби говоритиме про красу природи».
Помовчавши трохи, Тамару вів далі:
– Минулого разу по телефону ви згадували про Місяць. Пам'ятаєте? І після того Місяць не виходить мені з голови. Тож коли недавно я глянув на чисте, безхмарне небо, то звернув увагу на те, який Місяць красивий.
«І скільки їх було?» – мало не запитала Аомаме. Але передумала. Надто небезпечно. Минулого разу Тамару розказав їй історію свого життя. Про те, що виростав, не пам'ятаючи батьків і не маючи громадянства. Це вперше він так довго розповідав про себе. Загалом він не з тих, що люблять звірятися іншим людям. Вона йому особисто сподобалася. І він посвоєму розслабився. Але ж він – професіонал і підготовлений до того, щоб заради досягнення мети підійти до потрібного об'єкта на найкоротшу відстань. Краще нічого зайвого йому не казати.
– Гадаю, що після роботи, мабуть, о сьомій, зможу до вас заглянути, – сказала вона.
– Гаразд, – відповів Тамару. – Ви голодні? На жаль, завтра в кухаря вихідний день, і нормального обіду не буде. Хіба що я зможу приготувати сандвічів.
– Дякую, – сказала Аомаме.
