– Будуть потрібні права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Принесіть їх завтра. Крім того, зробіть копію ключа до вашої квартири. Зможете?
– Думаю, що зможу.
– І ще одне. Хочу поговорити з вами наодинці про ту справу, яку минулого разу ви зачепили. Після розмови з мадам трохи затримайтеся.
– Про ту справу?
Тамару на хвильку замовк. Мовчанка була такою важкою, як мішок з піском.
– Про те, що ви хотіли щось придбати. Забули?
– Ні, пам'ятаю, – поспішила відповісти Аомаме. А в голові ще думала про Місяць.
– Отже, завтра о сьомій, – сказав Тамару й поклав слухавку.
І наступного вечора кількість Місяців не змінилася. Коли після роботи Аомаме квапливо скупалася під душем і вийшла із спортивного клубу, на ще світлому сході проступали їхні бліді обриси. Вона зупинилася на віадуку над бульваром ҐайенНісідорі й, обіпершись на поруччя, довго дивилася на Місяці. Крім неї, ніхто цього й не думав робити. Перехожі тільки здивовано поглядали, як вона, зупинившись, підвела очі догори. Здавалося, зовсім не цікавлячись Місяцями на небі, вони спішили до станції метро. Споглядаючи Місяці, Аомаме почала відчувати таку саму, як учора, млявість. «Пора припинити таке споглядання, – подумала вона. – Добра воно мені не принесе». Та хоч старалась на них не дивитися, шкірою відчувала на собі їхній погляд. «Я не дивлюся, а вони не спускають з мене своїх очей. Знають, що я збираюся найближчим часом робити?».
Стара пані й Аомаме пили густу гарячу каву із старовинних орнаментованих чашок – господиня без цукру, доливаючи трошки молока й зовсім його не розмішуючи, а Аомаме, як завжди, чорну. Тамару, як обіцяв, приніс сандвічі, порізані дрібними шматками, які можна було з'їсти за одним разом. Аомаме взяла кілька шматків чорного хліба з огірком і сиром посередині, надзвичайно смачного. Тамару вмів майстерно готувати навіть найменшу страву. Вправно володів кухонним ножем і нарізував харчові продукти кусниками відповідного розміру й товщини. Знав, в якому порядку слід це робити. І лише завдяки цьому його страви вирізнялися дивовижним смаком.
– Особисті речі приготували? – спитала господиня.
– Зайвий одяг і книжки пожертвувала людям. А все потрібне для нового життя спакувала у валізу, щоб забрати із собою. У квартирі залишилося поки що найнеобхідніше – електричні прилади й кухонне знаряддя, ліжко й ковдра, а також посуд.
– Залишеними речами ми самі належним чином розпорядимося. Про різні дрібні формальності – такі як договір про оренду квартири – вам не треба думати. Можете забрати із собою потрібні особисті речі й вирушати.
– А чи не варто попередити на роботі? Бо можуть щось запідозрити, якщо одного дня раптом зникну.
Господиня спокійно поставила чашку на стіл.
– Вам не треба нічим перейматися.
Аомаме мовчки кивнула. Взяла ще один сандвіч і ковтнула кави.
– До речі, маєте в банку депозити? – запитала стара пані.
– Маю звичайний депозит на шістсот тисяч єн і строковий – на два мільйони єн.
Господиня подумки їх оцінила.
– Звичайний депозит раджу зменшити до чотирьохсот тисяч єн. А строковий не чіпати. Забирати з банку гроші раптом зараз небажано. Можливо, вони перевірятимуть обставини вашого особистого життя. Обережність – понад усе. Пізніше я все це прикрию. Іншого майна не маєте?
– Отримані від вас цінності зберігаю в абонементному сейфі банку.
– Готівку заберіть з нього. Але не залишайте її в квартирі. Самі придумайте, де її краще покласти.
