– Ви недавно сказали, що релігія пропонує скоріше гарну гіпотезу, ніж правду. А що ж таке релігійна організація, якою ви керуєте?
– Чесно кажучи, я не вважаю свою роботу релігійною діяльністю, – відповів чоловік. – Я тільки чую голос і передаю його зміст людям. Цей голос чую тільки я. І те, що чую, – це безсумнівна правда. Однак я не можу довести, що таке послання –
Аомаме злегка прикусила губу й поклала рушник. Хотіла запитати: «Наприклад, якої благодаті?». Але передумала, бо в такому разі розмова затяглася б надовго. А їй треба скінчити важливу роботу.
– Може, ще раз ляжете долілиць? Наостанку розімну м'язи на шиї, – запропонувала вона.
Чоловік знову повернув на маті своє здоровенне тіло й виставив товсту шию.
– У всякому разі, у вас легка рука, – сказав він.
– Легка рука?
– Пальці, що випромінюють незвичну енергію. Гостре відчуття дотику, яке дозволяє вам знаходити особливі точки людського організму. Такими надзвичайними здібностями наділена дуже обмежена кількість людей. Завдяки навчанню і тренуванню їх не можна набути. Я також володію чимось подібним, але іншого роду. Однак, як завжди буває з будьякою благодаттю, за отриманий дарунок людині доводиться чимось розплачуватися.
– Я так ніколи не думала, – сказала Аомаме. – Я тільки вчилася, тренувалась і набувала майстерності. Ні від кого нічого не отримала.
– Я не маю наміру з вами сперечатися. Але хочу, щоб ви запам'ятали. Боги дають, боги забирають. Навіть якщо ви й не знаєте, що отримали, боги добре пам'ятають, що дали. Вони нічого не забувають. Подарований талант треба якомога бережливіше використовувати.
Аомаме поглянула на своїх десять пальців. А тоді приклала їх до чоловікової шиї. Всю увагу зосередила на їхніх кінчиках.
– Я скоро закінчу. На сьогодні це – остання процедура, – об'явила вона сухим голосом чоловікові у спину.
Їй здалося, ніби десь далеко загуркотів грім. Вона підвела голову й глянула за вікно. Там не було видно нічого. Тільки чорніло небо. Однак невдовзі пролунав ще один такий же звук. Він лунко відбився в тихій кімнаті.
– Зараз почнеться дощ, – незворушним голосом промовив чоловік.
Аомаме приклала руку до його товстої шиї й намацувала на ній особливу точку, що вимагала неабиякої зосередженості. Заплющивши очі й затаївши подих, прислухалася до потоку крові. Кінчиками пальців намагалася прочитати докладну інформацію, спираючись на пружність шкіри й передачу тепла. Таку маленьку, однуєдину точку на декому можна було знайти легко, а на декому – важко. Цей чоловік, прозваний «лідером», належав до останньої групи людей. Така робота скидалася на пошук напомацки монети в темній кімнаті, затамувавши подих. Проте Аомаме скоро намацає цю точку. Прикладе до неї кінчик пальця і за допомогою дотику закарбує в голові її точне положення. Ніби поставить знак на карті. Такою особливою здібністю вона наділена.
– Побудьте незмінно в такій позі, – звернулася вона до чоловіка, що лежав долілиць. Простягла руку до спортивної сумки й вийняла коробочку з мініатюрною плішнею. – На шиї тільки в одному місці потік крові все ще загальмувався, – додала вона спокійним голосом. – Силою пальців я з цим не впораюся. Якби зуміла, то біль, напевне, сильно зменшився б. Збираюся простою голкою кольнути. Це дуже делікатна точка, але я не один раз це робила, тож не помилюся. Ви не заперечуєте?
Чоловік глибоко зітхнув.
– Я цілком покладаюся на вас. На все готовий, аби тільки ви біль усунули.
Аомаме добула з коробки плішню і зняла корок, настромлений на її тонке, смертельно гостре вістря. Тримаючи плішню лівою рукою, вказівним пальцем правої відшукала виявлену перед тим точку. Наставивши вістря голки на цю точку, глибоко вдихнула. Залишалось тільки опустити праву руку, немов молоток, на рукоятку плішні й загнати вістря глибоко в шию. Тоді все б скінчилося.
Але
