— Найрозумніше буде йти берегом, тоді ми не заблукаємо, — промовив Лев.
Коли друзі як слід відпочили, Дороті взяла свій кошик і вони вирушили луками вздовж річки до того місця, де повинна бути дорога. Навколо буяли квіти й росли фруктові дерева. Яскраво світило сонце. Якби не халепа, в яку потрапив Страшило, всі були би дуже задоволені.
Товариство крокувало дуже швидко. Дороті тільки один раз зупинилася, щоб зірвати квітку, яка особливо їй сподобалася. І тут Залізний Лісоруб вигукнув:
— Погляньте!
Усі озирнулися туди, куди він показував, і побачили, що посеред річки на тичині досі висить Страшило. Вигляд у нього був украй нещасний і самотній.
— Як нам його врятувати? — задумалась Дороті.
Та Лев і Лісоруб у відповідь лише розгублено похитали головами. Друзі сіли біля самісінької води й сумно дивилися на свого друга. Повз них пролітав Лелека. Коли побачив подорожніх, підлетів до них і сів.
— Хто ви такі й куди прямуєте? — поцікавився Лелека.
— Я Дороті, — відповіла дівчинка, — а це мої друзі — Залізний Лісоруб і Лев. Ми йдемо до Смарагдового Міста.
— Таж до Смарагдового Міста зовсім в інший бік, — повідомив Лелека, збентежено поглядаючи на дивне товариство.
— Це я знаю, — відповіла Дороті, — але ми загубили нашого друга Страшила й тепер думаємо, як його врятувати.
— Де ж він? — запитав Лелека.
— На тичині посеред річки.
— Якби він був легкий, я зміг би полетіти за ним і принести сюди, — задумливо мовив Лелека.
— А Страшило й справді дуже легкий! — вигукнула Дороті. — Він напханий соломою. Якщо ви принесете його нам, ми будемо дуже вдячні.
— Добре, спробую, — погодився Лелека. — Але попереджаю: якщо він усе ж таки виявиться занадто важким для мене, то я змушений буду кинути його в річку.
Великий птах здійнявся у повітря й підлетів до Страшила, який мовчки висів на тичині. Потім Лелека вхопив бідолаху дзьобом за комір, піднявся з ним над водою і незабаром опустився на берег, де їх із нетерпінням чекали мандрівники.
Коли Страшило збагнув, що він знову серед друзів, то так зрадів, що розцілував усіх — навіть Лева і Тото. Товариство знову зібралося в дорогу, а врятований ніяк не міг вгамуватися — пританцьовував і наспівував: «Тра-ля-ля! Тра-ля-ля!».
— Я ж був подумав, що доведеться стриміти на тій тичині вічність, — зізнався Страшило друзям. — Але добросердий Лелека врятував мене від біди, тому коли я отримаю мізки, то неодмінно розшукаю його і спробую якось віддячити за його ласку.
— Та не треба, — сказав Лелека. — Мені було неважко. А тепер мушу летіти до своїх діток-лелеченят. Сподіваюся, ви потрапите до Смарагдового Міста і могутній Оз вам допоможе.
— Дякуємо! — тільки й встигла вимовити Дороті, бо Лелека вже піднявся в небо й полетів.
Мандрівники йшли лукою, слухали спів барвистих птахів і милувалися квітами. Їх було дедалі більше, доки лука не перетворилася на суцільний килим із квітів. Вони були великі — білі, жовті, сині, фіолетові, — але найчастіше траплялися яскраво-червоні маки.
— Які ж вони гарні! — замилувалися Дороті й нахилилася, щоб відчути пряні пахощі маків.
— Мабуть, — відгукнувся Страшило. — От буде в мене мозок, і я, напевно, зможу краще сприймати красу.
— Якби в мене було серце, я зміг би полюбити їх усією душею, — підхопив Залізний Лісоруб.
— Мені завжди подобалися квіти, — зауважив Лев, — але настільки великих і яскравих я ще ніколи не бачив.
Поступово інші квіти зникли, й мандрівники опинилися посеред макового поля. Відомо, що коли маків дуже багато, їхній аромат здатен приспати людину або тварину, і якщо сонного не віднести вчасно в інше місце, то він може так і не прокинутися. Але Дороті цього не знала й милувалася красивими маками доти, доки не відчула, що її повіки ніби медом помащені й більш за все їй хочеться лягти поспати.
Та Залізний Лісоруб був непохитний.
— Треба мерщій вибиратися звідси на дорогу із жовтої цегли, — сказав він, і Страшило з ним цілком згодився. Вони йшли і йшли, доки в Дороті не підкосилися ноги. Очі дівчинки заплющилися, вона опустилася на траву й заснула міцним сном поміж яскраво-червоних маків.
— Що робити? — запитав Лісоруб.
— Якщо ми полишимо її тут, вона помре, — здогадався Лев. — Запах цих квітів доконає всіх нас. Я, наприклад, сам ледве розліплюю повіки, а Тото вже спить без задніх лап.
Справді, Тото згорнувся клубочком біля ніг своєї хазяйки й солодко спав. На Страшила й Залізного Лісоруба пахощі маків не діяли.
— Біжи щодуху, — звелів Леву Страшило, — доки не закінчиться макове поле. Ми понесемо Дороті, але ти надто важкий, і, якщо впадеш, ми тебе не зможемо витягнути.
Лев підхопився й велетенськими стрибками помчав полем. Незабаром його вже не було видно.
— Давай схрестимо руки, щоб вийшов стільчик, і так понесемо Дороті, — запропонував Страшило.
Вони із Залізним Лісорубом підібрали Тото, поклали його на коліна дівчинці, а потім посадили її на руки і понесли. Вони йшли та йшли, і здавалося, що килимові з маків не видно кінця-краю. Річка робила крутий вигин, і коли друзі його обійшли, то побачили Лева. Він лежав посеред маків і міцно спав. Безсилля здолало його неподалік від краю макового поля — ген уже виднілися зелені луки.
— Оце шкода! — промовив Страшило. — Може, наш Лев і був лякливий, а зате кращого друга, ніж він, не знайти. Але що поробиш, мусимо рухатися далі.
Вони віднесли Дороті чимдалі від маків і поклали біля самої води, щоб свіжий вітерець повернув її до тями, а самі вмостилися на березі й заходилися чекати, коли вона прокинеться.
9. Королева польових мишей
