Натомість він побачив, як Момбі підняла руку і потрусила перечницею над гарбузом, точнісінько як перчать печену картоплю. При цьому порошок розсипався по Джековій голові, потрапив і на його сорочку, і на рожевий жилет, і на пурпурові штани, і навіть на стоптані залатані черевики.
Вкинувши перечницю назад до кошика, Момбі підняла ліву руку вгору, відстовбурчила мізинець і сказала:
— Вау!
Потім підняла вгору праву руку, відстовбурчила великий палець і промовила:
— Тау!
Потім підняла обидві руки, розчепірила всі пальці якомога ширше й голосно крикнула:
— Пау!
Джек — Гарбузова Голова при цьому ступив крок назад і сказав із докором:
— Чому ви так верещите? Я ж не глухий!
Бабця Момбі аж підскочила на радощах.
— Він ожив! — вищала вона. — Ожив! Ожив!
Вона підкинула палицю, потім зловила її, а тоді обхопила сама себе за плечі й спробувала затанцювати джигу, і весь цей час весело приспівувала:
— Він ожив, ожив, ожив!
Можете собі уявити, що думав і відчував Тіп, спостерігаючи такі дива.
Спочатку він дуже злякався і навіть хотів утекти куди очі бачать, але не зміг — ноги були наче з вати, тремтіли й підгиналися. Потім він теж зрадів, що Джек ожив: від одного погляду на цю кумедну фізіономію неможливо було стриматися від сміху. Тому, подолавши переляк, Тіп зареготав так голосно, що Момбі його почула — вона мерщій покульгала до огорожі, схопила Тіпа за барки і витягла на дорогу.
— Ти шкодливий, брехливий, нікчемний хлопчисько! — розлючено верещала вона. — Я тобі покажу, як за мною підглядати і як із мене насміхатися!
— Я не насміхався над тобою, — виправдовувався Тіп і намагався вирватися. — Я сміявся з Гарбузової Голови. Ти тільки помилуйся на нього! Хіба ж не красень?!
— Я сподіваюся, ви не збираєтеся сказати щось образливе про мою зовнішність, — мовив Джек надзвичайно серйозно, але при цьому так само весело посміхався, і це розсмішило Тіпа ще більше.
Навіть Момбі почала з цікавістю придивлятися до істоти, яку оживила, і коли придивилася, запитала:
— Що ти знаєш?
— Важко поки що сказати, — відповів Джек. — Мені здається, що я знаю страшенно багато, а чи можна знати більше — це для мене поки що питання. Отже, мені належить з'ясувати: або я надто мудрий, або надміру дурний.
— Еге, з цим треба розібратися, — задумливо сказала Момбі.
— А що ти збираєшся з ним робити — з живим? — поцікавився Тіп.
— Подивимося, — відповіла Момбі. — Та вже треба йти додому — сутеніє. Допоможи-но Гарбузовій Голові.
— Ох, не переймайтеся за мене, — сказав Джек. — Ходити я можу не гірше, ніж ви. У мене ж є ноги, до того ж на шарнірах.
— На шарнірах? — перепитала відьма, повернувшись до Тіпа.
— Звісно, я сам їх зробив, — гордо відповів хлопчик.
Утрьох вони попрямували додому. Та, коли зайшли у двір ферми, бабця Момбі наказала Гарбузовій Голові йти в корівник, там завела його до порожнього стійла, а двері ззовні замкнула.
— Спочатку займемося тобою, — сказала вона Тіпу і її тон не віщував нічого хорошого.
Хлопчик захвилювався. Він знав, що Момбі злопам'ятна і від неї можна чекати будь-яких пакостей.
Вони зайшли в дім — круглу будівлю з дахом-куполом, — точнісінько таку, як і всі інші фермерські будиночки в Країні Оз.
Момбі звеліла Тіпу запалити свічку, потім заховала свій кошик до шафи, плащ повісила на вішак.
Тіп слухняно виконав усе, що вона наказала: правду кажучи, він був дуже наляканий.
Доки Тіп розпалював вогонь у печі, Момбі сіла вечеряти. Нарешті вогонь весело затріщав, тоді хлопчик підійшов до старої і попрохав трошки хліба й сиру. Момбі йому нічого не дала.
— Я ж голодний! — ображено запхинькав Тіп.
— Недовго тобі голодувати, — зловісно буркнула Момбі.
Така мова вже зовсім не сподобалася хлопчику бо звучала погрозливо. Аж тут він згадав, що має в кишенях горіхи, і, щоб притлумити голод, розколов та з'їв кілька штук. Бабця тим часом підвелася, струсила крихти з фартуха й повісила над вогнем маленький чорний казанок.
Вона відміряла рівні частини молока й оцту, вилила їх до казанка, дістала купу пакуночків із сушеними травами й порошками і поступово кидала до варива дрібку то того, то іншого. Час від часу підходила до свічки й, низько схилившись над пожовклим аркушем, вичитувала рецепт зілля.
Тіп спостерігав усе це, і його тривога наростала.
— Для кого ти це готуєш? — запитав він.
— Для тебе, — буркнула Момбі.
Тіп повернувся на табуретці й уважно подивився на казанок, рідина в якому вже закипала, тоді перевів погляд на зморшкувате безжальне обличчя старої відьми. Цієї миті він волів би опинитися де завгодно, тільки не в цій темній задимленій кухні, де навіть танок тіней на стінах навівав жах. Так минула ціла година, тишу порушувало тільки булькання в казанку й шипіння полум'я.
Нарешті Тіп зважився заговорити знову.
