— Гм! — задумливо промовив Страшило. — Якщо домашня робота настільки важка, як ти кажеш, то як жінкам удається з нею справлятися?
— Чесно, не знаю, — відповів перехожий, глибоко зітхнувши. — Вони, певно, мають чавунні нерви й невичерпні сили.
Так вони йшли вулицею, і ніхто не ставав їм на перешкоді. Кілька жінок, щоправда, ненадовго перервали свою балаканину й хихотіння, щоб розгледіти краще наших друзів, але цим усе й обмежилося. Дівчата з Армії повстанців, які траплялися їм на шляху, не виявляли ані подиву, ані занепокоєння, а ввічливо давали дорогу.
Страшила цей факт неабияк насторожив.
— Боюся, ми з вами прямуємо просто до пастки, — припустив він.
— Дурниці! — примирливо промовив Лісоруб. — Легковірні дівчатка просто злякалися нас.
Однак Страшило, глибоко сумніваючись, похитав головою, і Тіп приєднався до нього:
— Щось у нас надто легко все виходить. Пахне смаленим.
— Ось і я так думаю, — відповів його величність. Так, ніким не зупинені, вони дісталися до королівського палацу, піднялися мармуровими сходами, які ще недавно були щедро прикрашені смарагдами, а тепер рясніли дірками, бо майже всі коштовності були безжально виколупані зі своїх гнізд. Проте навіть тут жодна із бунтарок не стала їм на перешкоді.
Друзі пройшли звивистими коридорами і наблизилися до тронної зали. Коли вони розсунули шовкові занавіски біля входу, то побачили перед собою таку цікаву картину.
На троні, що сяяв самоцвітами, сиділа генерал Джинджер, на її голові красувалася запасна корона Страшила, в руці вона тримала королівський скіпетр. На колінах панночки стояла величезна банка з карамеллю. Джинджер смакувала цукерки й усім своїм виглядом демонструвала, що вже цілком освоїлася з королівським саном.
Страшило ступив крок до трону. Залізний Лісоруб став поруч із ним і зіперся на сокиру, а решта розташувалися півколом позаду.
— Тобі не соромно сидіти на моєму троні? — суворо і владно звернувся Страшило до узурпатора. — Хіба не розумієш, що ти зрадниця, а отже, порушуєш закон?
— Хто трон захопив, той на ньому і сидить, — відповіла генерал Джинджер і незворушно потягнулася по чергову карамельку. — Я, як ти бачиш, на ньому сиджу, отже, я королева. А всі, хто проти мене, — зрадники, а якщо зрадники, отже — за твоїми ж словами! — порушують закон.
Такий несподіваний поворот спантеличив Страшила.
— Що ти на це скажеш, друже? — розгублено запитав він у Залізного Лісоруба.
— Про закон нічого сказати не можу, — відповів той, — закони, я вважаю, не для того написані, щоб ми їх розуміли, тож не варто й голову цим забивати.
— Але що ж нам робити? — запитав Страшило, очевидно, не на жарт перелякавшись.
— Може, тобі варто одружитися з королевою? — запропонував Жук-Шкеребертник. — Тоді ви зможете правити разом.
Джинджер кинула на комаху розлючений погляд.
— А чому б нам не послати її додому, до мами? — підкинув ідею Джек — Гарбузова Голова.
Джинджер спохмурніла.
— Може, зачинити її в коморі й нехай там сидить, доки не виправиться і не пообіцяє добре поводитися? — підказав Тіп.
Джинджер презирливо відкопилила губу.
— А краще за все дати їй прочухана, — порадив Кінь.
— У жодному разі, — відповів Залізний Лісоруб. — Навіщо карати бідну дівчинку? Ми краще дамо їй коштовностей, скільки вона зможе підняти, і відпустимо її на всі чотири сторони.
На цих словах королева Джинджер голосно розреготалася і тричі ляснула в долоні, неначе подавала комусь знак.
— Оце так дурноверхі створіння! — вигукнула вона. — Я не маю бажання більше з вами тут товктися. Мені набридло вислуховувати ці нісенітниці.
Його величність Страшило та друзі здивовано слухали цю різку промову, але цієї миті сталося дещо зовсім несподіване. Сокира зненацька вислизнула з рук Залізного Лісоруба, той спробував її зловити, але відчув, що не може поворухнутися. Так за одну мить він став не лише беззбройним, а й безпомічним. Тут пролунав загальний регіт: друзі озирнулися і помітили, що з усіх боків вони оточені бунтівницями, до того ж усі дівчата в кожній руці тримали по шпиці для плетіння. Тронна зала була під зав'язку напхана озброєними повстанцями, і Страшило з друзями були змушені визнати, що вони потрапили в полон.
— Жіночим хитрощам чинити супротив неможливо, — весело промовила Джинджер, — і це вкотре доводить, що я — краща кандидатура на місце правителя Смарагдового Міста, ніж Страшило. Хлопчиська я збираюся повернути бабці Момбі. З рештою істот, які навіть і не люди, зроблю, що мені заманеться. Коня й Джека порубаю на дрова для печі, а із гарбуза вийде солодкий пиріг. Страшило підійде на розпал, а Залізного Лісоруба ми розламаємо на дрібні частинки. Щодо долі цього велетенського Жука-Шкеребертника…
— З вашої ласки, Вельми Збільшеного, — вставив Жук.
— Я попрохаю кухаря приготувати з тебе зелений черепаховий суп, — задумливо промовила Королева.
Жук-Шкеребертник затремтів.
— Втім, із тебе може вийти і непоганий гуляш, головне — потушкувати довгенько, посолити й приправити, — жорстко додала Джинджер.
Майбутнє, яке приготувала для друзів королева, навіювало жах. Полонені розгублено перезирнулися. Один тільки Страшило не впадав у відчай. Він стояв мовчки і глибокодумно морщив лоба — схоже, вперто намагався придумати спосіб порятунку.
Раптом він відчув, що солома в нього в грудях ворушиться. Миттю збадьорившись, він підняв руку до сюртука й без поспіху почав розщібати ґудзик за ґудзиком.
Його дії, звичайно ж, не залишилися непоміченими, але їхньої мети жодна з дівчат не розуміла до тієї миті, коли з-за пазухи в Страшила раптом не вискочила маленька сіра мишка. Вона кинулася просто в натовп бунтарів, за нею — ще одна, і ще… Повстанська армія зчинила страшний вереск, від якого здригнулося би наймужніше серце. За вереском почався — ні, не відступ! — суцільний хаос, панічна втеча. Страшило встиг помітити тільки вихор спідниць і миготіння ніг — із відчайдушною штовханиною та у величезній тисняві панянки помчали геть із палацу.
А сама королева, щойно помітила небезпеку, заскочила з ногами на трон і застрибала навшпиньки по м'якому сидінню. Коли ж одна, найменша, мишка почала дертися вгору по трону, бідолашна Джинджер від переляку шугнула через голову Страшила, стрілою помчала коридором, не зупиняючись ні на мить, доки не добігла до воріт міста.
Миттю тронна зала спорожніла. Коли в ній не лишилося нікого, крім Страшила та його друзів, Жук-Шкеребертник із полегкістю зітхнув і вигукнув:
