— Слава Богу, ми врятовані!
— Боюся, ненадовго, — сказав на це Залізний Лісоруб, — ворог може будь-коли повернутися.
— Треба спорудити барикади біля всіх входів до палацу, — вирішив Страшило. — Так ми виграємо час, а що робити далі — буде видно.
І всі, крім Джека — Гарбузової Голови, який ще й досі був міцно прив'язаний до сідла, помчали до різних входів до королівського палацу, щоб зачинити важкі двері, закрити засуви і замкнути замки. Тепер вони були в безпеці, принаймні на кілька днів. Коли всі приготування до оборони були завершені, наші шукачі пригод знову зібралися в тронній залі на військову нараду.
16. Страшило думає
— Не можна не визнати, — почав Страшило, коли друзі знову зібралися в тронній залі, — що панночка Джинджер має стільки ж прав на престол, скільки й будь-яка інша людина. А отже, якщо в неї є таке право, то виходить, що я не правий. Запитання: навіщо ми з вами взагалі сюди припхалися?
— Але ж до цього часу королем був ти, — заперечив Жук-Шкеребертник. Він запхав руки до кишень і поважно крокував туди-сюди. — І якщо подивитися на ситуацію з цього ракурсу, то самозванка все ж таки вона.
— Тим більше, що ми її перемогли і примусили тікати, — додав Гарбузова Голова, двома руками повертаючи власну голову обличчям до Страшила.
— А хіба ми її перемогли? — засумнівався Страшило. — Подивіться хто-небудь у вікно і скажіть, що звідти видно.
Тіп підбіг до вікна і визирнув.
— Палац оточений подвійним кільцем озброєних дівчат, — оголосив він.
— Так я і думав, — відгукнувся Страшило. — Мишей вони злякалися, але ми, на жаль, як були, так і лишилися полоненими.
— Мій друг має рацію, — зітхнув Лісоруб. Він стояв віддалік і ретельно полірував груди шматком замші, — Джинджер і досі королева, а ми так само її полонені.
— Сподіваюся, вона не зможе до нас дістатися! — здригаючись від страху, вигукнув Гарбузова Голова. — Ви ж пам'ятаєте, вона пообіцяла зробити з мене пиріг.
— А чи варто через це засмучуватися?! — махнув рукою Залізний Лісоруб. — Ти ж можеш зіпсуватися й в інший спосіб, наприклад, від довгого сидіння в духоті. А як на мене, краще вже стати начинкою хорошого пирога, ніж безславно згнити.
— Згоден, — кивнув Страшило.
— Ох, горе мені, горечко! — застогнав Джек. — От нещаслива в мене доля! Чому, ну чому, дорогий батеньку, ти не зробив мене із заліза або принаймні із соломи, — тоді я міг би жити вічно!
— Досить! — обірвав його ниття Тіп. — Подякуй, що я взагалі тебе зробив. — Він трошки подумав і додав: — Рано чи пізно все закінчується.
— Зі свого боку нагадую, — долучився до розмови Жук-Шкеребертник, поглянувши на друзів своїми круглими сумними очима, — що жорстока королева Джинджер збирається приготувати з мене гуляш. До того, що світ втратить у моїй особі єдиного й неповторного Вельми Збільшеного, Дуже Освіченого Жука-Шкеребертника, їй нема діла.
— А загалом думка непогана, — задумливо буркнув Страшило.
— Але суп, здається мені, був би смачнішим, — прошепотів Залізний Лісоруб, нахилившись до друга.
— Згоден, — підтримав його Страшило.
Шкеребертник застогнав.
— У моїй уяві, — гірко сказав він, — постає жахлива картина: іржавіють гвинтики й детальки, що залишилися від нашого дорогого друга Залізного Лісоруба, суп особисто з мене вариться на багатті, на якому догорають тіла Коня і Джека — Гарбузової Голови, а королева Джинджер мішає вариво в казанку й підкидає у вогонь пучки соломи, яка зовсім нещодавно наповнювала тіло нашого Страшила.
Від цих гнітючих фантазій компанія затужила, всім стало незатишно й страшно.
— Ну, якийсь час ми ще зможемо протриматися, — заявив Залізний Лісоруб, щоби повернути друзям бадьорий настрій.
— Щоб зайти до палацу, Джинджер доведеться спочатку вибити двері.
— До того часу я помру від голоду, так само, як і Шкеребертник, — зауважив Тіп.
— Ну, якийсь час я зміг би прогодуватися за рахунок Гарбузової Голови, — сказав Шкеребертник. — Не можна сказати, що я страшенно люблю гарбузи, але вони, як усім відомо, дуже поживні, а Джекова голова навдивовижу велика й стигла.
— Оце так безсердечність! — вигукнув Залізний Лісоруб, неприємно вражений почутим. — Невже ми, щирі друзі, які стільки пройшли разом, будемо пожирати один одного?!
— Ясно, що в палаці нам довго залишатися не можна, — рішуче сказав Страшило, — а тому годі цих похоронних розмов; краще подумаймо, як звідси врятуватися.
Коли всі почули ці слова, то поспішили до трону, на якому сидів Страшило. Тіп вирішив улаштуватися поруч на табуретці, й тут у нього з кишені випала й покотилася по підлозі перечниця.
— Що це таке? — поцікавився Лісоруб, піднімаючи баночку.
— Обережно! — закричав хлопчик. — Це оживлювальний порошок. Його і так мало лишилося.
— А що таке оживлювальний порошок? — запитав Страшило, дивлячись, як Тіп обережно кладе баночку назад до кишені.
— Це чарівний засіб, який Момбі виміняла у Кривого Чаклуна, — пояснив хлопчик. — За його допомогою вона оживила Джека, а потім я — Коня. Думаю, цей порошок може оживити кого завгодно, але залишилася, на жаль, усього одна порція.
— Тим більше вона дорогоцінна, — зауважив Залізний Лісоруб.
— Згоден, — сказав Страшило. — Ба більше: мені здається, що саме в ній наше спасіння. А тепер я мушу подумати кілька хвилин, тому прошу тебе, друже Тіп, візьми ножа й допоможи мені звільнитися від цієї важезної корони.
Тіп хутко перерізав нитки, якими корона була пришита до голови Страшила. Колишній правитель Смарагдового Міста із полегкістю зняв її та почепив на цвях поряд із троном.
