— Прочитай уголос, — попрохав Страшило.
— «Знамениті пігулки бажань доктора Піпта. Спосіб уживання: проковтни пігулку, долічи по два до сімнадцяти і загадай бажання. Воно миттю виповниться. Прохання бути обережними! Зберігати в сухому й темному місці».
— Оце так знахідка! — вигукнув Страшило.
— Справді, знахідка цінна, — погодився Тіп. — Ці пігулки можуть нам дуже знадобитися. Цікаво, чи знала стара Момбі про те, що сховано під дном перечниці? Пам'ятаю, вона казала мені, що оживлювальний порошок дістався їй від Кривого Чаклуна, якого звати доктор Піпт.
— Напевно, це могутній чаклун! — вигукнув Залізний Лісоруб. — Порошок справді подіяв, а отже, і пігулкам можна вірити.
— Та ось задачка, — почухав потилицю Страшило, — як дорахувати до сімнадцяти по два? Сімнадцять — непарне число.
— Правда, — розчаровано протягнув Тіп. — Дорахувати по два до сімнадцяти просто неможливо.
— Виходить, на пігулки надії нема, — запхинькав Гарбузова Голова. — От шкода! А я саме хотів побажати, щоб моя голова вічно залишалася свіжою…
— Оце вигадав! — перебив його Страшило. — Якби ми могли використати пігулки, невже не знайшлося б важливішого бажання?
— Хіба може бути щось важливіше? — захвилювався бідолаха Джек. — Цікаво, що б ти назвав важливим, якби знав, що твій мозок може будь-коли згнити!
— Особисто я, — сказав Залізний Лісоруб, — співчуваю тобі від усієї душі. Але нічим допомогти не можу, бо, як не старайся, порахувати по два до сімнадцяти неможливо.
Тим часом на землю опустився вечір, над головами мандрівників нависли хмари. Місяць не проглядав. Рогач летів і далі, його величезне тіло-диван час від часу, невідомо чому, розхитувалося все сильніше. Жук-Шкеребертник заходився скаржитися на морську хворобу. Тіп теж зблід і засмутився. Решта друзів хитавицю переносили спокійно. Та й вони побоювалися випадково випасти за борт, а тому сиділи, міцно вчепившись у спинки диванів.
Темрява згущувалась, а Рогач усе летів. Незабаром уже було так темно, що пасажири не могли розгледіти один одного. Запала тривожна мовчанка.
Зрештою Тіп, який довго й зосереджено мовчав, завів розмову:
— Як ми дізнаємося про те, що долетіли до мети? — запитав він.
— Це буде нескоро, — відповів Лісоруб, — до палацу Глінди далеченько летіти.
— Але нам невідомо, з якою швидкістю летить Рогач, — наполягав хлопчик. — Землі звідси не видно — так ми можемо до ранку прилетіти хтозна-куди.
— Це було би вкрай недоречно, — хвилювався Страшило. — Треба приземлитися, але як?
Ми можемо потрапити в річку або зачепити верхівку дзвіниці й зазнати катастрофи!
І оскільки все одно не було чого робити, Рогач і далі летів уперед, плавно змахуючи велетенськими крильми, а друзям залишалося терпляче чекати ранку.
Зранку здогади Тіпа, на жаль, підтвердилися. Коли при перших променях світанку мандрівники подивилися вниз, вони побачили під собою широку рівнину забудовану дивними на вигляд будівлями. Дахи в них були не круглі, як усюди в Країні Оз, а гострі. До того ж по рівнині ходили туди-сюди дивовижні тварини. Ані Страшило, ані Лісоруб такого ніколи не бачили, хоча бували у володіннях Глінди не раз.
— Ми заблукали! — гірко визнав Страшило. — Схоже, Рогач відніс нас далеко за межі Країни Оз, через піщану пустелю в жахливий Інший Світ, про який нам розповідала Дороті.
— Мерщій назад, — у паніці закричав Лісоруб Рогачу. — Розвертайся одразу ж!
— Боюся, що перекинуся, — заперечив Рогач. — Я ще недосвідчений літун, і мені було би краще десь приземлитися, повернутися задом наперед і потім знову злетіти.
Та місця, придатного для посадки, не було видно. Знизу промайнуло якесь дуже велике село або маленьке містечко. Віддалік виднівся гірський хребет із гострими скелями і глибокими урвищами.
— Ось де можна приземлитися, — вирішив хлопчик, коли гірські вершини опинилися зовсім близько. Він повернувся до Рогача і скомандував: — Сідай одразу ж, щойно побачиш рівне місце.
— Зараз зроблю, — відгукнувся Рогач і зайшов на посадку, помітивши вузенький майданчик між двох стрімких скель.
На біду, Рогач не мав досвіду, тому не зміг правильно розрахувати швидкість і промахнувся на цілих півкорпуса, зламав при цьому два правих крила об гострий край скелі, а потім зовсім утратив рівновагу, не втримався і важко упав униз. Друзі чіплялися за дивани, доки це було можливо, але коли Рогач зачепився за виступ скелі, раптово завмер і повиснув ніжками догори, пасажири посипалися вниз, як горох.
На щастя, падати довелося недовго — просто під ними, всього за кілька метрів, виявилося неймовірної величини гніздо, збудоване колонією галок. Так що при падінні ніхто не постраждав, навіть Гарбузова Голова: його дорогоцінна макітра приземлилася, як на подушку, на груди Страшила. Тіп упав на купу якихось папірців і навіть не забився. Шкеребертник дзвінко стукнувся круглою головою об спину Коня, але, здається, без особливої шкоди для себе.
Залізного Лісоруба сильно приголомшило падіння, та коли він оговтався і оглянув свій нікельований тулуб, не знайшовши на ньому жодної подряпини, то повеселішав і звернувся до товаришів із промовою.
— Нічого не скажеш, — почав він, — наша мандрівка закінчилася несподівано. Та чи можемо ми звинувачувати в тому, що трапилося, нашого друга Рогача? Якщо чесно — ні. У скрутну хвилину він зробив усе, що міг. Як нам тепер вибратися звідси — ось у чому питання. На нього нехай відповідає той, хто має гостріший мозок, ніж мій.
На цих словах усі поглянули на Страшила. Той підповз до краю гнізда і визирнув назовні. Знизу чорніла глибока ущелина. Зверху нависала зовсім гола стрімка скеля з одним-єдиним виступом, на якому хилиталося, зачепившись одним із диванів, покалічене тіло Рогача. Вдіяти нічого не можна було, і сподіватись на допомогу було нічого. Переконавшись у цьому, маленьке товариство мандрівників зовсім засмутилося.
— Ми знову потрапили в пастку! — печально зробив висновок Шкеребертник.
— Краще би ми залишилися в палаці, — простогнав Джек. — Гірське повітря, можливо, шкідливе для гарбузів.
— Дзьоби галок точно шкідливіші, — заперечив Кінь. Коли він падав, то приземлився на спину й тепер відчайдушно дриґав ногами, намагаючись перевернутися. — Гарбузи для галок — улюблені ласощі.
— Ти думаєш, птахи повернуться? — жахнувся Джек.
— То вже точно, — кивнув Тіп, — адже це їхнє гніздо. І живе їх тут, схоже, не одна сотня, — додав він, — ви тільки погляньте, скільки всякої всячини вони сюди натягали.
Гніздо й справді було напхане різними предметами, які не становили для пташок жодної користі, — схоже, це добро галки рік за роком крали із чужих осель. А оскільки гніздо було звите в затишному, схованому від людського ока місці, до власників ці речі вже не поверталися ніколи.
Попорпавшись у смітті — бо ж галки тягнули все підряд: і цінні речі, й непотрібний мотлох, — Шкеребертник видовбав лапою чудове діамантове кольє. Помітивши захоплений погляд Залізного Лісоруба, він подарував йому свою знахідку, при цьому виголосивши урочисту промову, що неабияк пасувала до нагоди. Щасливий Лісоруб одразу ж почепив кольє собі на шию і не міг ним натішитися. Та й справді, діаманти в сонячних променях сяяли просто дивовижно.
Аж раптом почувся страшний клекіт, лопотіння тисяч крил — усе ближче, ближче…
