— Петр Антонов, — повідомляю я. — Можете мене називати просто Пепі…
— Я не бажаю знайомитись, — тягне ліниво Том. Потім, дивлячись на Жанну, каже: —
Де ти викопала цього дідугана?
— Товариш із…
Я хапаю дівчину за лікоть, і вона замовкає. Але Том, дарма що під мухою, не
пропустив повз увагу мого жесту й, певно, зрозумів його по-своєму:
— А, починаємо потискувати ручки…
Відчуваю під столом, як мені пече нога від несподіваного стусана. Черевик юнака
не тільки гострий, а й досить твердий.
— Я вас випадково не стукнув? — запитує він із солодкою посмішкою.
— Пусте, трапляються помилки, — відповідаю я і в цю ж мить наступаю на його
ногу.
Томове обличчя перекошується. від болю. Він якийсь час намагається визволити
ногу й нарешті, коли йому це вдається, цідить крізь зуби:
— Не прикидайся телепнем! Помилки виправляють надворі.
— Я чекаю коньяк… — коротко пояснюю йому. — Але щоб вас не затримувати…
Підводимось майже одночасно. Мені, як дідуганові, випадає честь іти попереду.
Швидкий погляд через плече переконує мене, що й Жанна стежить за нами на
віддалі.
Нічна вулиця безлюдна. Дощ — як і раніше. Ледь я встиг помітити це, як відчуваю,
що мені в потилицю влучає Томин кулак. Умить вивертаюсь, хапаю молодика в лещата
рукою через шию й тягну його, наче торбу, в сусідній під'їзд. Потім для
зручності притуляю до стіни, усе ще стискаючи йому шию своїми лещатами.
— Слухай, ти, молоде бидло. Я сказав: «Щоб вас не затримувати», — але розумій це
навпаки…
— Томе, без дурниць. Прошу тебе!.. — викрикує Жанна, несподівано з'явившись біля
під'їзду. — Цей товариш з міліції.
Том, який досі робив марні спроби випручатися, одразу ж вгамовується. Я
вивільняю руку.
— О, тепер ти здогадалася поінформувати мене, — бурмоче він, розтираючи шию.
Потім звертається до мене — Чому не сказали, що ви з міліції… Та й навіть якщо з
міліції, це ще не означає, що вам можна хапати за лікоть мою наречену…
— Де ти працюєш? — запитую я, не слухаючи того, що він верзе.
— Я не працюю, я студент.
— Що? Хіба в університеті є факультет за твоїм фахом? Та нічого, ми це з'ясуємо
в управлінні…
— Прошу вас, не затримуйте мене, — майже канючить Том. — Вибачте за те, що
сталося, прошу вас.
— Чому тебе так непокоїть звичайна довідка? Чи, може, вона вже не перша? Яка ж
вона: десята чи п'ятнадцята?
— Вибачте. Прошу вас, — повторює він.
— А ти понад усе ще й мерзотник. Я це зрозумів одразу ж, як ти вдарив мене
ззаду. А тепер бачу, що в тебе немає й краплини гідності.
— Яка там гідність… — мимрить Том. — Проти рожна не попреш.
— А проти чого попреш? Проти дітей? Ану, геть з-перед моїх очей… І не тіш себе
ілюзіями: я дам тобі лише відстрочку.
Він покірливо рушає у зворотному напрямку — до «Варшави», навіть не глянувши на
свою наречену. Жанна нерішуче дивиться на мене й збирається побігти слідом за
ним.
— Ви залишіться, — кажу їй. — З вами я ще не закінчив.
— Ваші манери дуже швидко згрубіли.
— Манери відповідно до ситуації. Не люблю таких типів, як ваш наречений.
— Поки що він мені не наречений. Але й це може статися.
Обмінюючись такими люб'язними репліками, ми механічно рухаємось униз по
бульвару.
— Що вас взагалі зв'язує з цим типом? — запитую я. — Чи ви разом учите уроки?
— Це теж стосується справи?
— Стосується вас. А можливо, й справи.
— Гадаю, що кожен сам собі пан.
— Паном може бути й раб, — зауважую я. — Між іншим, коли ви востаннє були в
Маринова?
— Я ніколи не була в Маринова. Тобто ніколи не була сама.
— А з ким же?
— Один-два рази зі своєю тіткою. Щоб послухати, як добре було б, коли б ми
побралися.
— Чому ваша тітка була так зацікавлена в цьому?
— Цілком зрозуміло: хотіла влаштувати моє майбутнє. Маринов був багатий. Ну, не
такий, як колись, але одержував гроші під свого брата, продав дачу…
— Крім суми за дачу, яку він поклав на ощадкнижку, інших грошей у нього не
знайдено.
— Цього я не знаю. Знаю, що він завжди був при грошах. Може, його обікрали.
— Хто, ви гадаєте, це зробив?
— Я над цим не задумувалась. І не вірю, що можу щось надумати. Я не інспектор
міліції.
Дівчина зупиняється й дивиться на мене.
— Куди ми, власне, йдемо?
