розкладають пасьянс». «Не сідай тут». «Не чіпай там». «Чи вийдемо надвір? У
мене немає часу виходити». «Ти не була цілий місяць у кіно? Я не був у кіно два
місяці й ще живий…» А так усе чисто, ви маєте рацію… Навіть занадто чисто, якщо
хочете знати мою думку. Так чисто, що можна вмерти з нудьги.
— Нудно, це так, — відступаю я. — Не те, що ділити окраєць хліба, даруйте,
коньяку, зі справжнім героєм. «Ану, геть, поки не покуштував кулаків», «Де ти
викопала цього дідугана», «Не прикидайся телепнем…» Справжній лев. Тільки з
лякливих.
Дівчина ледь-ледь усміхається:
— Том не лякливий. Досі я не помічала в ньому цього. І не поспішайте робити
висновки про людину з одного-двох слів. Ваші вислови теж не завжди дуже
делікатні…
— Зате я ніколи не б'ю ззаду.
Вона удає, ніби не почула:
— Здається, дощу вже немає. Ходімо.
Рушаємо. Дощ справді майже вщух, парасольку закрито, і взагалі немає ніякої
причини йти так близько одне біля одного. Але ми йдемо так само, і, здається,
причина цього не тільки я.
Повіває холодний вітер. Дерева й ліхтарі хитають світло й тіні. Взагалі все це
досить складне для змалювання словами.
— Грудень… Сумний місяць, — каже, ніби про себе, дівчина.
— Сумна чи весела погода — це залежить від людей, — філософськи зауважую я. —
Здається мені, й життя так само.
— Ніхто сам не порядкує своїм життям.
— Ми заглиблюємось у бездонні теми… В кожнім разі, якщо людина не може сама
влаштувати своє життя, найрозумніше звернутися по допомогу до того, хто справді
в змозі допомогти їй.
— Ви природжений проповідник.
— Не маю таких здібностей. В мені промовляє найелементарніший практицизм.
— Так, добре було б знайти чоловіка, на якого можна спертися, — зітхає Жанна.
Вона майже пригорнулася до мене. Хочу їй про це сказати, але з певних причин
промовчую.
— Якийсь чоловік… справжній… розумний і відвертий… і, по можливості, не дуже
нудний…
Я не заперечую. Йдемо повільно, немов розмовляємо доторками плечей.
— Скажіть, будь ласка, після стількох запитань з вашого боку, чи дозволите ви
мені поставити й вам одне запитання? — несподівано озивається дівчина.
— А чому ж ні.
— Ви завжди так ставитесь до жінок?
— Себто як це «так»?
— Так, як до об'єкта для допитів.
Тепер після глибоких тем настає черга слизьких. Добре, що ми дійшли до дверей
будинку. Зупиняємось у темряві.
— Для мене навіть об'єкт допиту — це передусім людина, — сервірую я свою
відповідь.
— Викрутились, — посміхається Жанна. — Що ж, хай буде так. Хоч би як там було, а
я починаю думати, що ви не такий страшний, як здається на перший погляд.
— Ви це зрозуміли?.. Я сентиментальний тип, приречений оглядати трупи.
— Не знаю, хто ви, але не грубіян, роль якого намагаєтесь грати.
— У кожного з нас якась роль… А в декого навіть не одна.
— Тільки не в мене, — заперечує дівчина. — Принаймні щодо вас. З вами мені
добре.
Небезпечна мить. Жінка ще ближче пригортається до мене. Її рука наче несвідомо
спіймала мій лікоть, обличчя повільно тягнеться до мого, очі заплющуються. Не
знаю для чого, але я теж наблизив до неї обличчя. Вуста шукають вуст, як сказав
поет, не пам'ятаю який. За чверть секунди до поцілунку я чую свій власний голос:
— Ох, ця вже помада… Хто вас образив, що ви тікаєте?
— Ой, ні… — вибухає Жанна, віддаляючись. — Ви не граєте жодної ролі… Ви
чистокровний грубіян…
— «Непідкупний», моя дівчинко, так буде точніше, — поправляю я її. — Ну, біжи
додому, щоб не простудилась. І не сердься.
І я по-батьківському гладжу її по спині.
— Облиште мене… Не хочу вас більше бачити…
Підбори сердито стукотять по алеї.
— Цього я вам не можу обіцяти, — кажу я. — Все залежатиме від того, як
складуться обставини.
Чекаю, поки Жанна дійде до дому, сподіваючись, що, може, вона хоч махне рукою.
Ні, навіть не озирнулася. Безшумно рушаю алеєю, потім збочую, але не в будинок,
а в кущі, під дерева. Вибираю зручне місце для спостереження, й розташовуюсь у
чагарнику:
Зловісно… таємниче… й жахлива грязюка. Мало не послизнувся на розм'яклій землі.
Про холоднечу вже й не кажу. Якщо Шерлок Холмс справді існував, то я знаю, від
чого він помер. За таких умов праці недовго підхопити й ревматизм. Добре, що в
наш час романтична звичка пантрувати з кущів зникла. Хоч іноді, як бачите…
На алеї знову чути стукіт підборів. Не сердитий, а прискорений. Жаннині підбори.
Бачу, як бежеве пальто пливе вздовж чорного фасаду.
Мучениця. Пройшла цілий кілометр, щоб показати, яка вона скромна дівчина, як
рано лягає, щоб тітка… А тепер — кінець легенді. Тітонько, де ж твоя важка
педагогічна правиця? Чи ти вже спиш? Так, спить старенька. Підвальне віконце не
світиться.
