— … але мені недавно трапився випадок признатися зовсім в іншому місці й з
іншого приводу, що я людина сентиментальна… Тому йдіть спати. Якщо буде потрібно
вас затримати, — ви нікуди не втечете.
Адвокат іде до дверей. В його ході немає бадьорості. Амністія, здається, не
зовсім заспокоїла його. Що вдієш — людська слабкість: ми завжди прагнемо мати
більше, ніж маємо.
Вичікую, поки зачиняться двері, й гашу ліхтар. Немає рації витрачати батарейку,
хоч хтозна-коли вона знадобиться мені знову. Ми не в романах, де час од часу
виймають із кишень ліхтарі, пістолети й американську гумку.
Кімната знову темна. Іду до вікна й, пойнятий легкою меланхолією, дивлюся у
морок саду. Грудень — сумний місяць… А в сусідній кімнаті лунають невиразні
голоси, які поступово посилюються й розвіюють мій сум. То скарбник і його вірна
подруга. Проснулися й поквапилися зчинити сварку. Причина сварки не зрозуміла,
та окремі епітети звучать з дивовижною силою. Ось так. Навіть у кімнаті мерця
неспокійно. І все-таки тут не бракує деякого затишку, звичайно, порівняно з
мокрими кущами.
Голоси за стіною поступово замовкають. Сварки, хоч які вони захопливі, теж
стомлюють. Я, в свою чергу, також відчуваю деяку втому й дозволяю собі присісти
на ліжко, де вранці лежав імпозантний небіжчик. У тиші виразно чути цокання
будильника. Діла… Час здійснює свій нещадний рух. Життя вкорочується з кожним
днем, та нема лиха без добра: з кожним днем наближається час одержання
зарплатні. Ці будильники працюють трохи більше двадцяти шести годин… Чи заводить
самогубець годинник перед тим, як випити отруту, — ось що цікавить мене. Бо цей
будильник, безперечно, завели трохи раніше до того, як настала смертна година.
Якщо самогубець — логічна людина, йому треба було б знати, що його піднімуть на
страшний суд і без будильника. Але що ж то за логічна людина, яка сама себе
вбиває? Щоб я оце завів будильник, а потім ковтав ціаністий калій… Ні, це
звучить фальшиво. Небіжчик не був… таким… телепнем.
Я й далі неуважно слухаю цокання годинника, поки усвідомлюю, що до нього
додалося ще якесь цокання. Невже з'явився другий будильник? Невже я опинився в
райській ері кібернетики, де механізми народжують собі подібних? Та ба, моя
радість передчасна: цокання долинає з двору. По алеї дріботять знайомі каблучки.
Спочатку швидко й рішуче. Потім тихо й повільно. Згодом стукіт стихає, але крізь
засклену стіну зимового саду вже невиразно окреслюється Жаннина постать.
Повертається, мила дитина. Мабуть, почула поклик мого серця. Легкий металевий
звук підказує мені, що дівчина пробує відімкнути двері. Ще трохи зусилля — й
готово.
Я відносно швидко підводжусь і ховаюсь за велику шафу із дзеркалом. Незручно
сидіти отак, мов пень, коли входить дама.
Дама прослизає в кімнату, на мить зупиняється, щоб зорієнтуватися в темряві, і
йде просто до мене. Без усяких жартів… вона справді почула моє серце.
Дівчина вже майже біля мене, коли я нарешті встигаю перебороти свою
соромливість.
— Люба, — кажу я з доречною в такому випадку ніжністю.
Замість очікуваного ніжного муркотіння чую невиразний зойк.
— Мила дитино! — наполягаю я.
І щоб нарешті просвітлити наші стосунки, вмикаю електричний ліхтар.
— Садист!.. Не сліпіть мені очей!
— Потім, — кажу я з властивою мені добродушністю. — А спочатку знайдемо гроші.
— Які гроші?
— Ті самі, по які ви прийшли. Гроші Маринова.
— Я не прийшла ні по які гроші.
— Тоді що ж ви шукаєте? Секретаря вашої спілки? Він щойно вийшов, дідусь. Раптом
відчув себе втомленим і попросив вибачитись перед вами… Чи ні… Як я не
здогадався раніше: вбивця завжди повертається на місце свого злочину… Про це
навіть пишеться в книжках…
— Годі. Я від вас збожеволію, — стогне Жанна, затуливши руками обличчя.
— Тоді розповідай.
Вона крутить головою туди й сюди, щоб уникнути променя ліхтаря, але зустрічає
скляний погляд Маринова на портреті й опускає очі.
Я терпляче вичікую паузу. Є хвилини, коли краще почекати.
— Я прийшла по гроші… — каже нарешті Жанна. — Власне, по свої гроші… Він обіцяв
їх мені. Обіцяв купити мені хутряне пальто… Отже, гроші належали мені… Тож я й
прийшла їх узяти.
— А чому ти не сказала мені про це раніше? Чому не вимагала свої гроші законним
шляхом?
— Я гадала… я гадала, що ви бозна-що подумаєте.
— А тепер, по-твоєму, що я подумаю?
Вона мовчить. Потім машинально повторює:
— Ці гроші належали мені… Він мені обіцяв…
— Ти спізнилась. Гроші ми забрали ще вранці. Вони були. якраз у тому місці, про
яке ти знаєш. Ось у цій шафі, в схованці під шухлядою на білизну. Ми забрали їх,
щоб вони не спокушали одну маленьку злодійку.
— Я не злодійка… — Голос її майже байдужий. — Ці гроші належали мені… Він мені
обіцяв…
— А за що він тобі їх обіцяв? Щоб винагородити твою невинність? Якщо ти не мала
з Мариновим нічого спільного, якщо була в нього лише один-два рази, та й то в
супроводі своєї тітоньки, — звідки тоді тобі відомо навіть те, де він зберігав
гроші? І звідки в тебе ключ від зимового саду? І хто саме примусив тебе йти по
гроші?
— Заждіть… Я вам поясню.
— Мені набридла твоя брехня. Даватимеш пояснення в іншому місці. А там, щоб ти
знала, допитують недовго, без інтиму та інтермедій, не так, як я… А зараз —
забирайся додому. І дивись мені: щоб була вдома при першій же потребі.
Прокляття мого життя — знову я сам-один. І знову морок — батарейки коштують
дорого. Якийсь час ходжу туди й сюди, але мене непереборно приваблює ліжко. В
ньому криється якась зловісна таємниця. Поклавши собі будь-що розгадати її, я
влягаюсь на м'якій ковдрі.
Це місце аж кишить відвідувачами. Треба було б подзвонити по телефону й
викликати варту. Щоб цієї ночі сумувало на одну людину більше. А навіщо? Моя
квартира з незасланим ліжком ненабагато краща за кімнату мерця.
П'ятнадцять душ на скриню мерця…
Йо-го-го!.. Та ще й пляшка рому.
Звідки збереглася в моїй голові ця лірика? Здається, ще з першого класу
гімназії. Ні, не буду викликати варту. Я не такий вразливий, щоб не переспати
там, де переді мною була смерть. Зрештою, сон — рідний брат смерті. Тиша… Навіть
годинник зупинився. Тиша… На добраніч, шановні слухачі!
