* * *
І ось ранок знову. Трохи світліший, ніж учора. Зник лондонський туман, що так
пасує до розплутування темних історій. Дивлячись крізь вікно на мокрі,
скуйовджені вітром дерева, телефоную в міністерство й викликаю своїх людей. Вони
прибувають так швидко, що мені навіть не лишається часу поголитися у ванні
Маринова й напахтитися його французьким одеколоном. Потираю рукою своє заросле
обличчя, оглядаю задумливо кімнату й кажу лейтенантові:
— Треба перетрусити геть усе. Якщо стільки людей і досі нишпорять у цій кімнаті,
— тут щось має бути… Спочатку Баєв. Потім — Димов. І нарешті ця мала. Як ти
гадаєш?
— Нам ніщо не заважає зробити такий трус. Тоді хоч буде все ясно.
— Атож. Щоб усе було ясно. Навіть ризикуючи, що в нас піде обертом голова від
цього трусу.
— Ви все жартуєте.
— Які ж тут жарти. Ніяких жартів. Я хочу чистої роботи, зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу майор.
Те, що робота буде виконана чисто, я знаю наперед. Лейтенант розподіляє людей, і
невдовзі четверо чоловік починають за планом усе в кімнаті перетрушувати. Стіни,
підлога, стеля, одвірки й віконниці, люстри, електропроводка, — геть усе буде
старанно оглянуто.
Ревматик Холмс гадав, що вагомий доказ можна знайти тільки тоді, коли на думку
спаде геніальна ідея. Прибуваєш на місце злочину, роздивляєшся й міркуєш: якщо
взяти до уваги характер мислення вбивці, то як можна, не заходячи в суперечку з
логікою, вважати, що він залишив свій слід? А справа набагато простіша: обшукуй
сантиметр за сантиметром і рибка сама припливе тобі в руки. Так, це нудно,
дріб'язково й навіть тхне бюрократією, однак ефективно.
Якийсь сторонній споглядальник, коли б у нього вистачило терпіння простежити за
моїми діями, міг би подумати, що я ходжу від квартири до квартири просто так,
аби лиш побазікати. Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, повинен сказати, що я
працюю за планом. Наприклад, цього ранку в мене передбачено візити до деяких
дам. 1 а оскільки мій зовнішній вигляд такий, що згадані дами могли б це
зрозуміти як вияв неповаги з боку влади до їхніх персон, я трохи змінюю свої
наміри і йду спочатку до інженера. Застаю його заклопотаним господарськими
справами, точніше — приготуванням кави. Цей чоловік таки набуде навичок старої
діви, якщо він їх іще не набув. Я не здивуюсь, коли побачу, як він, випивши
каву, переверне чашку на блюдце й почне ворожити на кофейній гущі: що йому
випаде — дорога чи лист здалеку.
— Заходьте, — запрошує із знайомою вже мені люб’язністю інженер. — Одну лише
хвилиночку, я подивлюсь, щоб не википіла кава.
Він зиркає на мене й, певно, у нього вже досвідчене око, бо відразу ж додає:
— Ця історія геть поглинула вас. Якщо хочете скористатися нагодою, можете
поголитись. Я особисто не переношу, коли не поголений. Бритва над умивальником…
вона чиста.
В тому, що вона чиста, я не сумніваюсь. У цій квартирі все чисте. Чисте, але
помреш з нудьги, як сказав хтось.
— Хоч це з мого боку не дуже делікатно, — кажу я, — але ваша пропозиція слушна.
Сподіваюсь, що користування чужою бритвою не буде витлумачено як підкуп.
Наглядаючи за кавою, Славов кидає ту саму репліку, яку я тільки-но чув нагорі:
— Ви все жартуєте.
— Я жартую, а от інші не жартують. В одному місці тобі підсовують гроші, в
другому пропонують поцілунок…
Знімаю піджак, розв'язую краватку й починаю намилюватись перед дзеркалом над
умивальником. Аж потім чую відповідь Славова:
— Здогадуюсь, хто пропонував вам поцілунок.
— Помиляєтесь, — кажу я, стежачи, щоб мило не потрапило мені в рот. — Це давня
історія… Літо… танцювальний майданчик… і ніякого зв'язку з моєю професією. Як у
вас із танцями?
— Танцюю, але погано, — повідомляє трохи здивований інженер.
— Якщо, добродію, хочете наздогнати мене, треба танцювати ще гірше. Це вам Жанна
сказала, що ви погано танцюєте?
— А хто ж іще… — бурмоче Славов, старанно розливаючи каву в дві маленькі
чашечки. — Жінки навперебій не вішаються на шию таким, як я.
— А чому? — запитую, припиняючи на мить гоління. — Ви не бридкий і не дурний.
Взагалі не маєте якогось помітного дефекту.
— Не відаю, чому. І признаюсь вам: це мене не дуже й цікавить.
Я закінчую гоління й пропоную:
— Можу розкрити вам таємницю, але боюсь, що ви образитесь.
— Я не образливий. Кажіть.
Схиляю голову під кран, обливаючись крижаною водою, потім випростуюся з таким
почуттям, наче знову народився.
— Ви трохи… як вам сказати… нудний…
— Я бачу, що ви таки знайшли учора ввечері Жанну, — зауважує Славов з деякою
гіркотою.
— Справді, я знайшов її в інтересах слідства. Але ця думка йде не від Жанни.
Інженер не виявляє бажання сперечатися. Він послужливо пропонує мені рушник і,
поки я чепурюся, миє бритву й акуратно кладе її на місце.
— Ви любите порядок, — констатую я. — Я ще вчора позаздрив вам. Непомітними
дрібницями створюєте собі комфорт. Тільки не забувайте, що люди не можуть
підкорятись вам так, як речі, заради вашої зручності.
— Не бачу зв'язку, — похмуро кидає інженер.
— Невже? А я ледь не сп'янів од точності свого вислову. Нічого, не звертайте на
це уваги. Взагалі, якщо чогось не розумієте, — обминайте десятою дорогою… Між
іншим, що за один цей Том?
— Не знаю. Ніколи не зустрічав його і взагалі мені незручно розмовляти з вами на
ці теми.
— І мені також соромно розпитувати, але іноді доводиться. Він студент чи нероба?
Славов сідає на стільця й відпиває трохи кави. Потім каже, не відриваючи голови
від чашки:
— Був студентом… Зараз, напевно, байдикує. А втім, Жанна поінформує вас краще.
Вона, здається, бачиться з ним щодня.
— Яка користь з того, що вона з ним бачиться? Адже кохання — сліпе.
