А інженер не спить над своїми кресленнями. І лікар також. І поважний скарбник із
вірною подругою життя. Тільки про адвоката не маю точних даних. Скритний чоловік
— його вікно з протилежного боку будинку.
Грудень — сумний місяць. Для декого й липень теж був сумний. Я до таких не
належу, якщо мати на увазі останній липень.
Ми щовечора виходили з нею на прогулянку тією самою дорогою понад морем, ішли
все до того ж мигдалевого дерева на кам'янистому узгір'ї. Сідали й мовчали —
переважно я, або розмовляли — переважно вона. Слухав про те, що вже забув, але
мені здавалося, ніби я чую це вперше. Вона розповідала мені про книжки, і я
згадував, що вже давно нічого не читав, або ж про клопоти з учнями, і я казав
собі, що вже давно не думав про дітей: розумієте, дитяча злочинність — не моя
парафія. Вона розповідала мені про свою роботу у маленькому містечку й про всякі
інші речі, про які я вже не пам'ятаю, мабуть, тому, що моя увага була спрямована
головним чином на те, щоб дивитися на її обличчя, не показуючи, що воно мене
приваблює. Яке обличчя! Якщо не вірите — фотознімок на столі в моїй квартирі.
Мені не треба носити з собою фотознімка — досить лише заплющити очі і в темряві
під повіками одразу ж постає її обличчя. Погано тільки, — що людям нашого фаху
треба пильно дивитися, не можна заплющувати очей.
Світло у вікні лікаря гасне. Потім гасне й у вікні інженера. Вікна скарбника ще
раніше стали темними. Морок. Північ… Час, коли чиняться вбивства й коли останні
відвідувачі залишають Угорський ресторан. Зловісний час. Усе живе засинає…
… А мрець пробуджується. Без жартів, за темною скляною стіною в зимовому саду
Маринова з'явився промінчик світла. Промінчик то губиться, то знову виблискує,
повзаючи туди-сюди. Тільки ж це мій мрець, і я не можу дозволити йому
викобенюватися, як йому заманеться.
Повільно й обережно виходжу з кущів, щоб мене не помітило жодне злочинне око, а
головне — щоб не гепнутись у багнюку. Пробираюсь повз фасад, дістаюся дверей у
зимовий сад і безшумно відмикаю їх відповідним інструментом. Потім різко
відчиняю внутрішні двері й одночасно вмикаю кишеньковий ліхтарик. Промінь влучає
просто в очі людини, що схилилася коло шафи.
Ач куди сховався таємничий адвокат!
— На відвідини до небіжчика, га? — дружньо жартую я. — Висловити йому своє
співчуття.
Димов мовчки підводиться, затуляючи очі рукою, а другою намагається заховати
ліхтар у кишеню.
— Не робіть цього, — кажу я, — ви зіпсуєте вигляд вашого чудового костюма. І
потім все одно ліхтар вам більше не знадобиться. Покладіть його сюди на стіл.
Ось так.
Адвокат мовчки підкоряється.
— Ну, що? Вже придумали пояснення? Одна порада: такі речі треба готувати
заздалегідь. Інакше марнується багато часу.
До Димова нарешті повертається здатність говорити:
— Я опинився у незручному становищі, визнаю. Але ви помилитесь, якщо зробите
поспішний висновок.
— Про висновки не турбуйтесь, — заспокоюю його. — Краще подумайте про пояснення.
— Я шукаю листи.
— О, колекціонер автографів… Цікаво.
— Мої листи.
— Якщо вони ваші, то чому ви не запитали про них у моїх людей?
— Саме цього я й хотів уникнути, та оскільки ви так зненацька застукали мене… Це
були листи, точніше навіть записки, які не становлять особливого інтересу, до
померлої дружини… дружини…
— Небіжчика, — допомагаю я йому позбутися заїкування.
Димов киває.
— Він мав звичку стрибати в гречку. Вона вирішила йому відплатити тим самим. Так
між нами почалося… ну, певні стосунки… Я писав їй ці записки. Тільки після
смерті дружини Маринов знайшов їх, відтоді часто дорікав мені за них,
відмовляючись знищити ці записки. Мені було просто соромно, що ті дитячі вправи
можуть потрапити комусь на очі… Тому я зайшов пошукати їх…
— І що ж — знайшли?
Димов безпорадно розводить руками:
— Нічого. Очевидно, він все-таки знищив їх.
— Ну, це було зовсім безневинне заняття. А я подумав бозна-що… Але якщо все так
безневинно, чому ви не ввімкнули світло, а псуєте собі зір при цьому дитячому
ліхтарику?
— Через Баєва. Він підозріливий…
— Навіть до вас? До людини, яка поза всякою підозрою?..
Наближаюсь на два кроки до адвоката й спрямовую промінь ліхтаря йому просто в
обличчя:
— Слухайте, Димов. Я не люблю брехунів. Така в мене професія. Вони завдають мені
багато прикростей. Але коли брехун нахабний, я його зовсім не можу терпіти. Це
означає: якщо такому, як ти, випало зустрітися з таким, як я, — наступна зустріч
уже не відбудеться.
Димов піднімає руку, щоб затулитися від променя ліхтаря. Очі його дивляться
вбік, наче він розмовляє не зі мною, а з портретом Маринова.
— Я розповів вам усе, як воно є. Якщо ви маєте з цього приводу іншу версію,
спробуйте її довести. Хоч я не розумію, куди ви цілите.
— Цілком зрозуміло, куди я цілю.
Димов пробує глянути на мене, але в очі йому блискає промінь світла і він знову
відвертає голову до фотографії небіжчика:
— Але, боже мій, якби це справді я отруїв Маринова, то я забрав би ще вчора
ввечері все, що мені треба, і не приходив би шукати зараз…
— Дуже логічно, тільки за умови, що після того, як ви підсипали йому отрути, ви
залишались у кімнаті аж до моменту смерті. А це хоч і дуже зручно, та не завжди
можливо. Саме тому іноді доводиться повертатися на місце дорогої втрати. До того
ж я ще не казав, що це саме ви отруїли Маринова. Звідки у вас такі думки?
— Облиште, я не дитина… — махає рукою Димов. — Ви забуваєте, що й моя професія
має щось спільне із слідствами, й процесами.
— У такому випадку ви, напевне, розумієте, що в мене є достатньо підстав для
того, щоб затримати вас…
Димов мовчить.
