— Може, я теж засліплений, — тихо промовляє інженер.
— Ревнощами?
Він мовчить. Допив каву і втупився в порожню чашку. Я не вірю в те, що він щось
там бачить.
— Ну що ж. Не будемо відхилятися од теми нашої офіційної розмови… Я хотів лише
додати, що той, хто грає на своїй гордості, як правило, програє. Річ у тім, що
поки ти граєш на гордості, дурніші розпочинають іншу гру.
Він так само мовчить, дивлячись поперед себе. Потім згадує:
— Ваша кава охолоне.
Відпиваю з чашки, навіть не сідаючи. В мене звички солдата. Потім закурюю. Після
ковтка кави посмоктати цигарку — саме задоволення. Щоб вона була ще кращою, я
знову тягнуся до кави:
— Ризикуючи цього ранку бути вдруге звинуваченим у підкупі, я все ж таки доп'ю
цю чашку.
Георгій не відповідає. Навіть не видно, що він мене слухає, — став зовсім
неуважний. Можливо, моя репліка про гордість зачепила його за болюче місце. А
може, він просто співає подумки, «Ля донна е мобіле»[Початкові слова відомої
арії герцога з опери Верді «Ріголетто».] . Вгорі над нами виразно чути кроки
лейтенанта і його людей. Хтось перетягує важкі меблі.
— Ось, чуєте? — кажу я, підводячи очі на стелю.
Георгій здригається і теж дивиться вгору:
— Що?
— Як виразно чутно…
— Чутно. Яке це має значення…
— Зараз — ніякого, — визнаю я. — Але що за кроки були того вечора, — це має
велике значення. Чиї то були кроки?
— Я вже казав вам…
— Мене не цікавить, що ви казали, — уриваю його. — Йдеться про те, що ви
замовчали. Чиї то були кроки?
— Ви хочете, щоб я вчинив підлість…
— Я хочу, щоб ви сказали правду. «Правду, всю правду», — як сказано в заяложеній
клятві.
Інженер мовчить. Треба йому допомогти. Це чоловік логічного мислення, отже, йому
треба додати логіки.
— Не забувайте, — кажу я, — що коли ви поставили собі за мету когось захистити,
ви, можливо, обрали найдурніший варіант. Дурний не тому, що ви піклуєтесь про
істоту, яка не дасть за вас і щербатої копійки. Це, мабуть, навіть благородно.
Варіант дурний, бо кожний на моєму місці розмірковував би так: «Якщо цей хлопець
мовчить, отже, він хоче когось прикрити. Чому хоче прикрити? Бо та особа чимось
йому дорога. До яких людей він виявляє симпатію? До одної-єдиної людини: до
Жанни». Отут і кінець силогізму: «Славов приховує, бо то були Жаннині кроки».
— Так, але ж…
— Чекайте, — спиняю я його помахом руки. — Силогізм підтверджується й другою
обставиною: ще одна людина, яка мусила б чути кроки, також мовчить. Бо для цієї
людини — вашої сусідки Каті — Жанна теж єдина близька істота. Тому збагніть, що
ваша мовчанка — для мене цілком зрозуміла відповідь. Я лише хочу знати: чи
правильна ця відповідь?
Георгій мовчить. Треба зачекати, поки він ще раз проаналізує в думках мої
докази. Після чого, певне, і далі мовчатиме. Ці педанти — страшенно вперті люди.
В цю хвилину за дверима чути тупіт чобіт. У двері стукають. Входить міліціонер:
— Товаришу майор, якщо можна, ненадовго…
— Можна, — кажу я. — Розмова тут все одно не в'яжеться.
Кімната Маринова змінилася, і не на краще. Раніше вона виглядала захаращеною. А
тепер у ній геть усе перекидано — дбайливо і уважно. Дзеркальна шафа, за якою я
вночі чекав кохану, перевернута на бік. Одну з двох її передніх підпірок
розібрано. Вона схожа на левову або, радше, якоїсь міфологічної істоти ногу,
досить велику, так що у її порожнечі можна щось і сховати. Це «щось» зараз
лежить на столі, його мені й хоче показати лейтенант. Якщо ви розраховували на
золото й коштовне каміння, — мушу вас розчарувати. «Щось» — це маленький згорток
списаних паперів. Уважно роздивляюсь їх, але це не заважає мені час од часу
поглядати на зимовий сад. Повз вікно один за одним проходять сповнені трудового
ентузіазму люди: інженер, лікар, касир, адвокат. Двоє останніх, незважаючи на
неспокійні погляди, які вони кидають на освітлене вікно, дефілюють з особливо
підкресленою гідністю.
А в кімнаті триває обшук, хоч, на мою думку, тут уже навряд чи можна ще щось
відкопати. Згадана вище рибка вже в моїх руках. Навіть дві рибки, якщо хочете,
щоб я був точніший. Дві рибки — дві пекучі таємниці.
Тепер я можу повернутися до свого первісного плану й зробити ранковий візит
дамам. Тим паче, що я поголився.
Дора відчиняє мені двері без особливого здивування. Моя присутність у будинку,
напевно, не пройшла повз увагу господині. Надто коли зважити на те, що в кожних
дверях є замкова щілина. Проте жінка удає, що вона здивована:
— А… це ви…
— Так… це я…
Після таких ніжних вигуків господиня веде мене в кімнату й пропонує крісло, в
той час як сама влаштовується в іншому, сором'язливо прикриваючи пеньюаром
коліна, щоб одразу ж після цього оголити закинуті одна на одну ноги. Надворі
дощ, знову посилившись, поливає довгими похилими струмками високе похмуре вікно.
Від цього ще затишніше стає в теплій кімнаті. Особливо, якщо абстрагуватися від
велетенської шафи, що займає половину приміщення.
Дора напрочуд люб'язна, і її очі благають про люб'язність у відповідь. Прагнучи
одночасно уникнути погляду цих очей і не спокуситися виглядом оголених колін, я
втуплююсь очима в її високі груди, теж погано прикриті, що примушує мене негайно
перевести погляд на щось нейтральне, скажімо, на зачіску.
— Ще вчора, побачивши вас, я зрозумів, що це буде не остання наша зустріч, —
галантно починаю я. — Люба Доро, дозвольте мені вас так називати, ви дуже
чарівна…
Нарешті. Жінка задоволено всміхається.
— …і страшенно брехлива.
Дора здивовано зводить брови. Потім одразу ж напускає на себе ображеність.
— Так, так. І годі розігрувати комедію. Опустіть завісу.
