Саме в цю мить вона починає плакати. Спочатку схлипує тихо, затуливши долонями
обличчя. І тут я припускаюся фатальної помилки: підводжусь і легенько,
заспокійливо гладжу жінку по спині, забувши, що співчуття лише посилює
збудження. Схлипування переходить у гучне ридання, і я вже не знаю, куди мені
дітися, бо, як я вже казав, не можу байдуже дивитися, коли хтось плаче, хіба що
ним буде якийсь старий політикан.
— Ну ж, ну ж! — знову гладжу її по плечу. — Погано, коли людина плаче сама над
собою. А ви плачете над собою. У вас, звісно, є для цього достатньо підстав.
Тільки не забувайте, що винні ви самі… незалежно від обставин, які пом'якшують
провину… То на які курси, кажете, ви збиралися записатись?
— Медичних сестер, — схлипує Дора. — Лікар Колев мені пропонував… Та я, дурна,
комизилася…
— Даремно. Непогана пропозиція. В усякім разі, куди краще за цю, — зауважую я,
показуючи рукою на фотографію Баєва. — А втім, це ваша особиста справа…
Дора виймає носовичок і витирає очі.
— Лікар поставився до мене дуже добре… А я виявилась дурною, — повторює вона.
— Нічого, помилки виправляють… Ви ще повернетесь до гарної людини.
— Ви мене неправильно зрозуміли. Колев — не для таких, як я. В нього є наречена…
— Ах, так. Біологія. Серйозна наука. Але санітарія — це теж непогано. А втім, це
ваша особиста справа…
Піднімаю руку на прощання й виходжу. В мене таке враження, що жінка достатньо
приголомшена подіями для того, щоб їй були потрібні ще якісь поради. Тепер
побачимо, яка температура в другої героїні.
Спускаюсь у підвал і майже стрімголов вибігаю звідти назад. Жанни немає. Я ледве
встигаю уникнути словесного водоспаду тітоньки Каті. Після всього, почутого в
квартирі Баєвих, мені бракує тільки цього.
Особи, що мене цікавить, не виявляється й у «Варшаві». Невдоволено викреслюю
один з пунктів у своєму плані й рушаю до Баєва, заскочивши по дорозі в
управління, щоб поглянути на зібрані відомості, які стосуються дійових осіб цієї
історії.
Приходжу в ощадну касу якраз своєчасно, тобто за хвилину до того, як зачинять
двері. Як і вчора, службовці поспішають на обід. Як і вчора, Баєв ще сновигає за
віконцем, даючи лад текам і паперам. Спираюсь на перегородку з невимушеністю
давнього знайомого. Баєв цього разу швидко підводить голову.
— Знаю, знаю, — випереджаю я його. — Каса зачинена. До того ж сьогодні не
видаємо зарплатні. Сьогодні даємо свідчення. Отже: фальшиве алібі. Зловживання
державними коштами. Розписка на велику суму в кишені Маринова. Ревнощі до того
самого Маринова. Залякування в присутності третьої особи вищезгаданого Маринова.
Страх перед Мариновим. Знищення причин страху… В таких випадках запитують: «Де
ви закопали труп?» Проте я задовольнюсь простішим запитанням: де ви взяли
отруту?
— Ви… ви жартуєте… — мимрить пересохлими губами Баєв.
— То чому ж ви не смієтесь?.. Минув час жартів, добродію Баєв. Настала черга
суворої мови доказів.
Широким, дещо театральним жестом, що, визнаю, не є виявом найвитонченіших
смаків, я виймаю розписку й розмахую нею перед очима касира.
— Це доказ номер один. Доказ номер два — свідчення вашої дружини. Доказ номер
три — ваші власні свідчення, яких я з нетерпінням чекаю.
Баєв дивиться на розписку, і я раптом читаю на його обличчі дурний намір
простягти руку й розірвати її. Потім він опановує себе й похмуро рикає:
— Не знаю, що вам сказала ця мерзотниця… Я не причетний до смерті Маринова…
Зовсім не причетний…
— Тепер уже мерзотниця! Відколи це жінка ваших мрій стала мерзотницею? І
взагалі, чи можете ви мені сказати, де ви були в ніч убивства, маючи на увазі,
що лише півгодини тому я з'ясовував фальшивість вашого попереднього алібі?
— У своєї першої дружини…
— Перша дружина… І друга брехня… Якщо ви були у своєї першої дружини, чому ви не
сказали мені про це відразу?
— Мені було незручно…
— Яка чутливість! А брехати вам не було незручно… Що ви шукали в своєї першої
дружини? Надійне алібі?
— Нічого не шукав… Я часто ходжу туди… Там я почуваю себе більше вдома, ніж у
цьому будинку, відколи ця мерзотниця… ви мене розумієте… і це після всього, що я
зробив для неї, витягти її з багна, ризикуючи своїм незаплямованим ім'ям,
залізши в борги…
І почалося. Спробуй тепер його спинити. Нова партія брудної білизни. Чи,
можливо, та сама, тільки повернута іншим боком… Ціла купа мальовничих деталей.
Крім однієї, суттєвої.
Неуважно слухаю його, і мої вуха знову вловлюють слово «пекло».
— Зачекайте, — кажу я. — Ви мені затуркали голову. Якщо це пекло, то чому ж ви
не поклали йому край?
— Хіба це залежало від мене?.. В цьому будинку все вирішував тільки Маринов… Він
тероризував нас усіх.
— І хто ж з усіх вас таки зумів покласти цьому край?
— Тільки не я.
— Гаразд, припустимо, що не ви. Тоді хто?
Темні, з жовтастими білками очі витріщилися на мене.
— Не знаю хто. В усякім разі, не я. А за Димова не ручаюсь…
* * *
Іду вулицею під дрібним дощем і з сумом уявляю собі, як у цей саме час повільно
охолоджується в тарілці моя порція баранини. Потім примиряюся з цим і пробую
подивитись на проблему з філософського боку. Гаряча їжа шкідлива, але я
настільки одвик від неї, що мені ніколи так і не трапилося покуштувати її;
напевно, їсти її гидко. Зате залізо, якщо хочеш його кувати, повинно бути
гарячим. Саме з цих міркувань я змушений поспішати до Димова.
Застаю адвоката в конторі самого. Це вже плюс. Не від чого людина не
простуджується так, як від допитів на вільному повітрі. Зігрієшся під час
розмови, потім тебе протягне — ось і маєш лихоманку, марення в мокрих
простирадлах і т. ін.
— Іду вас порадувати, — гукаю бадьоро Димову, який ледь мені киває. — Нарешті ми
знайшли те, що ви шукали!
При цих словах я весело розмахую перед ним листами й доносами, знайденими в
порожнечі ніжки шафи. На мій подив, Димов не лише не кидається до мене з
обіймами, а й навіть стає ще похмурішим, ніж раніше.
