— Що, хіба ви не радієте? — наполягаю я. — Ось так. Таке воно, наше життя. Хочеш
зробити людині маленьку радість, а замість того… Хай вас потішить хоч новина про
те, що ваше алібі виявилося украй брехливим, пане таємний агент!
— Я не був таємним агентом, — байдуже промовляє Димов.
— А оці доноси? Гадаю, ви не забули, що тут, крім ваших любовних листів, є ще й
ваші доноси?
І для більшої певності знову розмахую паперами.
— Ви самі знаєте їхній зміст, — відповідає тим самим мертвим голосом Димов. — Це
дрібні повідомлення, які не я один давав поліції і які примушував мене давати
Маринов про наших клієнтів.
— Чому ж тоді такий страх перед цими паперами?
— Щоб не втратити адвокатське місце.
— Підстава не дріб'язкова…
— Але погодьтеся, зовсім недостатня для того, щоб учинити вбивство… Якщо я,
власне, й відчув страх перед тим, що ці папери можуть виявити, то лише після
смерті Маринова. Поки той падлюка був живий, я взагалі багато не думав про це:
він міг мене шантажувати ними тільки тому, що про них ніхто не знав. Отже, він
не був зацікавлений у тому, щоб комусь показувати їх.
— У чому ж конкретно полягав цей шантаж?
Димов підпирає голову рукою і втуплює очі в заплямований чорнилом стіл:
— У чому тільки не полягав… Він знущався з мене, наче я й досі був у нього
хлопчиськом на побігеньках. Я бігав по митницях… спродував речі… Він примушував
мене знайомити його з дівчатами… поки не пішов під три чорти…
— Навіщо ви так — все ж таки небіжчик… Але змінимо тему розмови. Отже, того
вечора, коли ваш друг уживаючи ваш вишуканий вислів, пішов під три чорти, ви
перебували не в Ямболі, а в Софії. Де саме?
— Вдома.
— А чому ж ви збрехали… вибачте, чому ви сказали неправду?
— Щоб уникнути ваших допитів.
— Легковажно. Людина ніколи не може уникнути своєї долі. А втім, без заяложених
афоризмів. Що ж ви робили вдома? Пили коньяк з Мариновим?
— Ніякого коньяку я не пив.
— Отже, пив він, а ви тільки наливали?
— Я не був у Маринова, я вже казав. У Маринова була жінка.
— «Жінка» — це звучить надто загально.
— Я не дуже впевнений, та коли я повертався, здається, чув голос цієї маленької
дурепи… Жанни.
* * *
Жанна. Тимчасово викреслений пункт мого плану. Саме час попрацювати над ним.
Викидаю з голови думку про баранину — і я знову в дорозі. Іду вулицею під
дрібним дощем, заглибившись у думки. Деякі версії відпадають, інші проясняються.
В голові моїй стає просторіше. Треба зважити останню можливість: чи не заскочити
мені в «Коницю» випити чашечку кави? Заглядаю всередину крізь вітрину. Черга
невелика. Не доведеться гаяти пообідній час. Це розв'язує проблему голоду.
Кава гаряча, а вживати гарячу їжу, як, здається, я вже згадував, не в моїй
звичці. Чекаючи, поки кава охолоне, марную час, спостерігаючи за молодою парою,
що зайняла сусідній столик. Ці двоє, напевно, осоромили б компанію у «Варшаві».
Грубі полувери. Черевики — за п'ятнадцять левів. Ситцева спідничка. Бавовняні
штани. І це — в грудні, що, проте, не заважає молодятам почуватися досить добре.
Юнак наблизив обличчя до дівчини. Дівчина спрямувала погляд в очі кавалера.
Якихось два пальці відділяють їх від поцілунку й від штрафу за непристойну
поведінку в громадських місцях.
Це нагадує мені іншу історію, що сталася одного вечора з двома іншими людьми
трохи далі звідси, на морському узбережжі, під обідраним вітрами мигдалевим
деревом.
Путівка в неї закінчувалася наступного дня. Час проминув у прогулянках і
загальних розмовах. Переді мною була остання можливість торкнутися конкретніших
тем, і головне — однієї з них.
Я закурив, щоб набратися сміливості, уважно обдумав фразу, перш ніж її вимовити,
та замість цього лише сказав:
— Отже, завтра?
— Завтра…
Ніч була світла. Повний місяць висів над морем, і все зливалося в його срібному
сяйві, як на поштових листівках часу моїх шкільних років. Обличчя дівчини було
невиразно білим, що аж ніяк не затьмарювало його краси, а губи ледь-ледь
усміхалися. Мені здалося, що вона сміялася з моєї нерішучості. Тому я нарешті
зважився дати їй маленький урок:
— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?
Вона засміялася. Неголосно, майже нечутно. Потім подивилася на мене й нічого не
відповіла.
— Якщо тобі треба поміркувати над відповіддю, краще не роби цього. Немає рації.
Цього разу вона засміялася голосніше. Але знову не відповіла.
— Не бачу нічого смішного, — похмуро зауважив я.
Тоді вона нарешті озвалася:
— Я весь час думала: чи скажеш ти про це і як саме? І була впевнена, що скажеш
саме так. Все одно що: «Як ти дивишся на те, щоб ми пішли випити по кухлю пива,
га?»
— Ну, гаразд, припустімо, що ти дуже прониклива. Але ти не відповіла на моє
запитання.
— І не збираюсь відповідати, — знову засміялася вона.
— Правильно, не відповідай. Немає рації.
Усе й без того було зрозуміло. Вона схилилася до мене й поклала руки мені на
плечі. Я спробував визволитися: не треба мене втішати. Але руки ще тепліше
пригорнули мене, і потім усе переплуталося, бо я відчув на своїх вустах її
вуста.
— Ти доросла дитина, — згодом сказала вона.
— Надто доросла. Сорокалітня.
