При цих словах я кидаю недбалий погляд на підібгану полу пеньюара, яку Дора
негайно смикає вниз. І щоб не лишилося жодного сумніву щодо мети мого візиту,
додаю:
— Відповідайте на мої запитання конкретно й коротко, бо інакше ваше софійське
місцепроживання може бути легко замінене іншим, можливо також софійським, але
розрахованим головним чином на лжесвідків. Отже, перше: коли ви вийшли заміж за
Баєва?
— Два роки тому, — відповідає Дора, силкуючись не втратити гідності. — Не
розумію лише, для чого такі погрози…
— Зрозумієте. Коли точно ви побралися?
— Наприкінці вересня. Двадцять восьмого чи двадцять дев'ятого вересня. Десь у
той час.
— Ця знаменна дата, мабуть, не закарбувалася у вашій пам’яті вогняними літерами.
І все ж таки напружтесь.
— Гадаю, що це було двадцять дев'ятого вересня.
— Гаразд, ми перевіримо, чи правильно ви гадаєте. А оці меблі і все інше — коли
з'явилися? Десь напередодні весілля?
— Саме тоді.
— Посаг вашого чоловіка, чи що?
Вона ствердно киває.
— На які кошти придбав їх ваш чоловік?
— Напевно, в нього були заощадження, — знизує плечима жінка.
— Послухайте. Те, що я сказав вам перед цим, — не дружній жарт. Якщо ж ви так
зрозуміли, — для вас це закінчиться прикрістю.
— Гадаю, що йому дав гроші Маринов… — відповідає, вагаючись, Дора.
Обличчя її стає дедалі схвильованішим.
— Маринов дав йому гроші, але вже згодом. А зараз ми говоримо про те, що було
напередодні весілля. На які кошти ви придбали меблі й усе інше?
— Я нічого не купувала. Не вплутуйте мене в цю справу. Все, що куплено, купував
він.
— На які гроші, я питаю!
— Він узяв з каси, якщо вам так хочеться знати. А потім попросив у Маринова й
повернув.
— Друге: відколи почалися ваші стосунки з Мариновим?
Вираз образи цього разу не такий помітний.
— Ви занадто відхиляєтесь, інспекторе…
— Ризикуючи відхилитися, ще далі, скажу вам, що в даному випадку, можливо,
йдеться про вбивство, що в цьому вбивстві заплутана жінка й що ваші викрутаси в
такій ситуації навряд чи можуть сприйматися як вияв дівочої цнотливості. Відколи
почалися ваші стосунки з Мариновим? Не примушуйте мене повторювати запитання.
Дора опускає очі. Образа змінюється втомою:
— Через кілька місяців після того, як ми розписалися…
— Точніше?
— Мабуть, на четвертий місяць…
— Тобто незабаром після того, як Маринов дав гроші вашому чоловікові, чи не так?
— Так.
— А коли довідався про це Баєв? І як саме довідався? І як він реагував на це?
Відповідайте, чого ж ви чекаєте, хіба не бачите, що я не прийшов сюди дивитися
на ваші ноги!
— Він дізнався, мабуть, дуже швидко, хоч удавав, ніби нічого не помічає. А
одного дня повернувся додому в незвичний час і застав нас… Між ними зчинилася
сварка… Баєв залякував… Маринов — теж… «Я запроторю тебе у в'язницю, якщо ти так
багато знаєш, — казав Маринов. — Не думай, що я знищив твою розписку. Розповім,
як ти заліз у касу. Ти згниєш на нарах, якщо не заберешся геть звідси…» Вони
довго лаялись, але Баєв нарешті відступив…
— А ви?
Жінка дивиться на мене втомленими очима:
— Що — я?.. Не думайте, що дуже приємно жити з цим типом… І старий, і дурний, і
бридкий…
— Ви про кого це кажете? Про Баєва чи про Маринова?
— Про Баєва. Хоч і другий теж не був скарбом. Але він бодай прикидався
галантним, звичайно, коли йому було добре… І задурював мене всілякими
обіцянками… Хотів забезпечити мене матеріально… Я прагнула бути вільною… А цей
тремтів над кожною копійкою. За кожний лев влаштовував мені скандали, його
щедрості вистачило тільки до весілля. Яка ж це тварюка, господи… Не думайте, що
таке велике щастя жити з цим типом… Хоч ми фактично перестали жити вже з другого
місяця, адже ви розумієте: я не підпускала його до себе, і тому він перетворив
моє життя на пекло, і Маринов прийшов до мене як порятунок, бо Баєв хоч і
огризався, та жах як боявся Маринова… Боже, яке пекло з ними обома…
— А хто ж вас примушував лізти в це пекло?
— Ніхто… Я сама винна… Коли немає нікого близького…
— А ваші батьки?
— Мої батьки? — Вона презирливо кривить губи. — Коли б не було моїх батьків, то,
можливо б, і я не загрузла в усій цій багнюці… Мій батько тільки те й робив, що
повчав мене ляпасами.
Жінка й далі роздабарює в такому ж дусі. Про себе, про родину, про блискучі
перспективи, які чекали її там, вдома: віник, кухня й поважний, трохи перезрілий
чоловік. Дивлюсь на її обличчя, що втратило машкару завчених виразів, принижене,
пригнічене, й думаю: «Розійшлась… Тепер спробуй її спинити. Не замовкне, поки не
викладе все до останку».
У всіх цих історіях завжди так: шукаєш убивцю, а знаходиш корзину з брудною
білизною. Взагалі знаходиш безліч речей, крім тієї, що тобі потрібна… Тільки б
вона не розревлася.
