— Це запитання нам треба частіше ставити самим собі.
— Я поставила його у прямому значенні.
— Звідки мені знати? Здається, до вас… Чи, може, ви ще збираєтесь повернутися у
«Варшаву»?
— Е, ні. Вже пізно. Мені час додому. Ідемо далі.
— Ви завжди так рано повертаєтесь додому?
— Як правило, завжди. Хоч і це вам здається невірогідним.
— Я нічого подібного не казав. І вчора ввечері ви теж так рано повернулися
додому?
— Учора ввечері я взагалі не поверталась.
— Де ж ви були?
— Вашим запитанням немає кінця. Чи потрібні такі деталі?
— Та, про яку я запитую, потрібна. Вона ще потрібніша вам самій. Ви не чули
такого слова: алібі?
Дівчина кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі: на тротуарі
багато калюж.
— Наскільки я знаю, алібі вимагають від людини, яку в чомусь підозрюють, — каже
спроквола вона.
— Нехай буде так. То де ви, кажете, були вчора ввечері? Впевнений, що ви вже
надумали відповідь.
— Ночувала в подруги.
— Коли ви говорите, користуйтесь по можливості іменами й адресами, — терпляче
пояснюю їй. — Формалізм, але так треба. І не забувайте, що все буде негайно й
найдокладніше перевірено, й не тільки через ту загадкову подругу. Це також
чистий формалізм, але такі правила гри. Отже?..
— Ви нестерпний… — зітхає дівчина. — Я була у Тома.
Я прикро вражений. Не її зізнанням, а дощем, що саме в цю мить полився як з
відра.
Жанна швидким рухом розкриває парасольку.
— Ідіть під парасольку, — запрошує вона мене.
— Облиште. Не терплю парасольок. Тим більше жіночих.
— Дурниці. Йдіть, бо промокнете до кісток.
Вона сама притягує мене до себе, вхопивши під руку, і я, вражений, розмірковую
над тим, наскільки в наші дні зменшився в людей страх перед представниками
влади. Колись за таке хапання під руку арештовували.
Якийсь час ідемо отак, і мушу визнати, що, незважаючи на тісноту під
парасолькою, я стоїчно витримую випробування. І все ж таки, коли ми нарешті
дістаємося до будинку з еркером, я набираюсь сміливості й вивільняю свою руку.
— Постоїмо тут. Мені просто принизливо ходити під парасолькою.
Зупиняємось під еркером. Навпроти нас світить вуличний ліхтар, кидаючи широкий
синюватий промінь на обличчя дівчини. З еркера струмують блискучі цівки води.
Щось на зразок завісок з намистин, що висять на дверях деяких перукарень.
— А тепер, — кажу я, — мушу вас запевнити, що свідчення такого типа, як ваш Том,
важить не дуже багато.
— Том — повноправний громадянин, — жваво заперечує Жанна.
— Ця його якість навряд чи вразить слідчого. Зате деякі інші вчинки цього
громадянина, безперечно, будуть взяті до уваги.
Дивлюсь на дівчину. Зараз, під синюватим освітленням ліхтаря, її обличчя
виглядає ще блідішим, а губи — ще темнішими. Наче вони намазані не помадою, а
чорною фарбою.
— Власне, ви мені так і не відповіли, що вас зв'язує з таким типом, а можливо, й
з цілою колекцією подібних типів, бо ця порода людей ходить отарами.
— Ніщо ні з ким мене не зв'язує.
Голос утомлений. Майже байдужий.
— Це сумне визнання. Сумне й трохи лицемірне.
— Я не збираюсь вас переконувати, — каже вона таким самим безбарвним голосом.
— До речі, з усього того, що ви казали досі, це єдине, схоже на правду. І
все-таки ви прагнете саме того середовища, а не іншого.
— Вам пояснювати марно. Ви, здається, фахівець лише по мерцях, а я поки що не
мрець.
— Облиште це слово. Воно звучить у ваших вустах потворно.
Дівчина дивиться на мене так, наче повільно пробуджується зі сну.
— Коли б ви мали хоч якесь уявлення про красиве й потворне, то вже давно
припинили б усі ці розпитування, за якими криється бозна-що. Невже ви не можете
збагнути, що я, як і всі, хочу сісти за чистий полірований столик, спокійно пити
каву, дивитися на людей, бути вихованою й подобатись іншим, а навколо щоб було
трохи світліше, ніж у цьому будинку, який і сам схожий на мерця… відчувати не
запах плісняви, а чогось чистого…
По обличчю дівчини пробігає нервовий дрож. Треба випередити кризу:
— Ну, ну, не шукайте виправдань. Ще трохи — і ви розплачетесь над своєю долею.
Недавно я був в одній кімнаті того самого будинку, що схожий на мерця. Там немає
пластмас і неонів, але загалом обстановка досить приємна. Не кажучи вже про
господаря.
Жанна глузливо дивиться на мене. Криза минула.
— Скільки часу ви провели в тому раю?
— На жаль, у мене не було багато часу. Мене вже потягло до вас.
— Тим-то вам і здалося там так приємно, бо у вас не було багато часу. Інакше,
коли б ви побули трохи більше… — Дівчина удає, ніби покашлює, й імітує голос: —
«Не клади туди сумку — посунеш креслення». «Прошу тебе, не грайся олівцями, ними
не
