— Я так і знав, що ти вигадаєш щось подібне… — зауважує судовий лікар без тіні
образи.
Саме це найбільше дратує мене в цьому чоловікові — я ніколи не можу його
розсердити. Називаю його Паганіні розтину трупів і «старим», хоч він лише на
вісім років старший від мене, але ніщо не може зіпсувати його безхмарного
настрою.
— Власне, дядьку, — кажу я примирливо, — ти заслуговуєш певної поваги. Щоправда,
ти робиш візити лише трупам, але хоч не виготовляєш їх сам, як це роблять деякі
твої колеги…
Мені хочеться підкинути йому ще кілька компліментів у такому ж дусі, та саме в
цю мить машина зупиняється і шофер повертається обличчям до нас:
— Отут номер двадцять сім, товаришу майор.
Я дивлюсь крізь скло й ледве розрізняю високу металеву огорожу з іржавими
чавунними квітами та іншими старовинними викрутасами.
— Заїжджай всередину, — кажу я. — Не треба влаштовувати вуличної вистави.
Машина повзе по алеї. Праворуч невиразно проступає голе мокре віття високих
дерев. Ліворуч — чорний силует старого багатого будинку. Похмурі високі вікна.
Облуплена штукатурка. Вологість і меланхолія. Не кажучи вже про високу платню за
квартиру. В моєму мозку за звичкою фіксується найприкметніше з обстановки.
Розміщення вікон. Нижній поверх. Зимовий сад, сполучений з однією з кімнат.
Трохи далі — вхід. Той, перед яким ми зупиняємось.
Входимо, переступаємо кілька сходинок і опиняємось у просторому темному холі. Це
одне з тих традиційних приміщень, що символізують колишній буржуазний добробут і
правлять головним чином для того, щоб спіткнутися об нагромаджені в напівтемряві
меблі. На щастя, зараз меблів немає. Єдине, що я помічаю в сутінках, це постать
міліціонера біля одних з дверей. Професійне чуття підказує мені, що треба йти
саме туди.
Отже, це кімната, яка віднині називатиметься «місцем події». Місце події досить
просторе, але враження про простір немає, бо все геть захаращено здебільше
зовсім зайвими меблями: два гардероби, один величезний, із дзеркалами, другий —
без дзеркал, комод з мармуровою плитою, кілька столиків, на які навряд чи можна
щось поставити, бо вони й так ледве утримують рівновагу, велетенська
псевдояпонська ваза, туалетний столик з круглим дзеркалом, що пожовкло від часу,
крісла й ослони, два фікуси обабіч дверей, що ведуть у зимовий сад, і ще безліч
інших речей, які я утримуюсь перераховувати, щоб не впадати в натуралізм.
Серед усієї цієї маси фамільних меблів вирізняються кілька з них, які, очевидно,
претендуватимуть на певну роль у нашій історії. Важкий полірований стіл. На
ньому — коробка цукерок, напівпорожня пляшка коньяку, дві недопиті чарки, одна —
майже повна, друга — майже порожня. Біля столу — стільці, також два. У
протилежному кінці кімнати стоїть масивне двоспальне ліжко. Над ліжком у рамці
велика фотографія імпозантного чоловіка. На ліжку випростався сам «оригінал».
Завважую, що поза чоловіка досить стражденна. Надто коли взяти до уваги, що йому
так лежати вічно або — не будемо перебільшувати — поки він зовсім не зітліє. Не
подобається мені й вираз його обличчя, що не має нічого спільного з упевненою
посмішкою на портреті. Хоч, між іншим, і та фотоусмішка теж не дуже подобається
мені. В ній щось нахабне й визивне. Якщо долучити цю усмішку до навколишньої
обстановки, можна дійти висновку, що господар у минулому був загалом задоволений
своєю долею.
Оглядаючи пейзаж, я не забуваю одним оком стежити за маневрами свого приятеля —
судового лікаря. Ця обережність зовсім не зайва, бо коли Паганіні схиляється над
тілом, твердо вирішивши встановити діагноз, я дуже своєчасно вигукую:
— Лікарю, тільки не торкатися…
— Я знаю свою справу, хлопче, — бурчить віртуоз і відсмикує руки.
— Я й не сумніваюсь… Останнього разу на ножі вбивці ми знайшли стільки твоїх
відбитків, що, коли б я хотів скоротити слідство, міг би спокійно затримати
тебе.
За спиною в мене спалахує блискавка фотоапарата. Потім — друга, третя. Лейтенант
знає своє діло, як, зрештою, і всі інші. Початок огляду. Початок нової справи.
Початок нового робочого дня.
Колись геніальні детективи одним орлиним поглядом встановлювали все, в тому
числі й прибране ім'я вбивці. А нам судилося просуватися черепашачими кроками.
Загальні знімки. Вузлові знімки. Деталі. І писанина. Статичний огляд. Динамічний
огляд. І писанина. Відбитки пальців. І писанина. Аж поки збирається цілий альбом
сімейних знімків і документів, де бракує лише найважливішого: вбивство чи
самогубство.
— Убивство чи самогубство? — повторюю я, цього разу вголос.
— Це скажеш ти, — бурчить судовий лікар.
— А коли настала смерть? — запитую я, дивлячись на будильник на нічному столику.
Будильник цокає виразно, металевим звуком, на відміну від годинників у романах,
які спиняються саме в зловісну мить.
— Коли настала смерть? — повторює лікар, чухаючи тім'я, й додає:— Близько
опівночі.
— Причина?
— Відчуваю запах гіркого мигдалю, — зауважує Паганіні.
— Це мені нагадує дитинство, — кажу я…
— А мені — ціаністий калій, — знизує плечима лікар.
— І ще щось скажеш?
— Потім. Взагалі, пиши — самогубство. Якщо ж тим часом з'явиться вбивця й
зізнається у злочині, ми виправимо акт… А можеш піти й зворотним шляхом: шукай
убивцю, якщо ж не знайдеш, напишемо, що це самогубство.
Тут мій приятель зненацька уриває свої мудрі поради і, напевно, осяяний раптовою
ідеєю, наближається до столу й заміряється на майже порожню чарку.
— Лікарю, прошу вас… — майже стогне лейтенант.
Він відсмикує руку, потім нахиляється й обережно нюхає чарку:
— Так я й думав. Запах гіркого мигдалю й коньяку.
— Якого? «Плиски» чи «Екстри»?
— Покуштуй сам, — добродушно пропонує лікар. — Ти краще розумієшся на коньяках.
Він важко дивиться на мене, явно засмучений тим, що ми багато мудруємо над
очевидними речами.
— Все настільки зрозуміло, що лише такий, як ти, мізантроп може припускати
вбивство.
— Правильно, — киваю я. — Особливо, якби не було другої чарки. Але коли п'ють
двоє, а після гульні залишається тільки один труп, належить усе-таки перевірити,
хто цей другий, що так легко переніс ціаністий калій.
При цьому я повертаюсь до Паганіні спиною, щоб він міг спокійно обнюхувати
чарки, й виходжу в хол.
— Хто ще тут мешкає? — запитую міліціонера, який усе ще стоїть у напівтемряві.
