— А чи не здається вам, що Маринов виявляв до вас певні симпатії?
— Мало таких жінок, до яких би він не виявляв симпатій, — вибачливо посміхається
Баєва. — Подеколи він фліртував і зі мною… Це було не дуже приємно моєму
чоловікові, але з таких дрібниць, ви самі розумієте, не народжується неприязнь.
— Неприязнь, кажете…
— Я не точно висловилась. Хоч це нещастя мене особисто не стосується, але ж,
розумієте, — людина, все одно розстроюєшся.
— Розумію. Ідіть розвійтеся, а коли зберетеся з думками, ми знову поговоримо.
— Із задоволенням, — втомлено посміхається вона. — Хоч я не знаю, що ще я могла
б вам повідомити.
— Зараз я теж не знаю, але хто зна… — кажу я і, кивнувши їй на прощання, рушаю
до виходу. Та дійшовши до дверей, раптом обертаюсь:
— Чи не пригадаєте ви, о котрій годині прийшов додому вчора ваш чоловік?
— Не можу вам точно сказати… — відповідає Дора, трохи здригнувшись. — У кожному
разі, дуже пізно.
— Що ви маєте на увазі під висловом «дуже пізно»?
— Близько третьої години… або четвертої.
— І часто він так затримується?
— Це з ним трапляється час од часу.
— Коньяк чи карти? Чи щось третє?
— Не знаю. Я ніколи не розпитую його. З цього приводу в нас свої усталені
стосунки.
— А він додержується правил?
— Не розумію вашого натяку, — кидає фатальна жінка, але її сердитий вигляд
свідчить про те, що вона все чудово розуміє.
Залишаю її, щоб у неї піднявся настрій, і виходжу. Напівтемний хол порожній.
Міліціонер пішов, огляд закінчився, тіло винесено, будинок може повертатися до
свого звичного життя. Отже, мені вже нема чого тут робити.
* * *
Надворі, як і слід було сподіватись, усе ще дощить. Натягую капелюха майже на
ніс і виштовхуюсь з тепла у мряку. Ну й погодка, як сказав би лікар. У таку
погодку погано лише те, що не знаєш, чи вже сутеніє, а чи тільки почало
розвиднятися. Але для цього існують годинники. Цікаво, доки йтиме годинник
Маринова? Як я помітив, самовбивці не мають звички заводити будильник перед тим,
як сполоснути свої нутрощі ціаністим калієм. І потім предмети — годинники чи
щось інше — поважніші в своїх свідченнях, ніж деякі люди. Пробачте, товаришко
Баєва, я не хотів образити вас. Ви приховали все, що могли. Ваш чоловік зробить
те саме, наскільки це йому вдасться. Інші, в свою чергу, наслідуватимуть наш
приклад. Уся справа в тому, що різні люди, як правило, приховують різні речі. Не
знаю, чи ви мене розумієте.
Іду, заглибившись у ці свої думи, й майже не помічаю довколишнього пейзажу. Це
звільняє мене від докладного опису вулиць мого рідного міста, мряки з її
особливостями, як-от: колір, запах і температура, а також перехожих їхньої
статі, віку й характеру ходи. Одне слово, відкрию свою кінцеву мету — лабіринт
дворів Торгового будинку.
Чому цей будинок називають «торговим», а не «адвокатським», хоч він з самого
початку заповнений саме адвокатськими конторами, — це таємниця, невідома навіть
карному розшуку. Хоч би як там було, торговий чи адвокатський, але цей будинок
має дуже непривабливий вигляд. Похмура жовта фарба, якою щороку його мажуть, не
в змозі приховати тяжкий відбиток років. На щойно пофарбованих стінах знову й
знову проступають плями сажі й вологи, що нагромаджувались десятиліттями. За
вікнами, непривітними й вузькими, немов ще й досі зберігається задушлива
атмосфера нечистих справ. Кабінки на першому поверсі схожі не на контори, а на
барлоги. Вузькі дворики скидаються на похмурі колодязі, які немов закриті
цинковою лядою дощового неба.
І все-таки цей будинок має одну чудову річ — емальовані таблички, вивішені
довгими рядами біля під'їзду. За допомогою таких табличок можна легко знайти
потрібну нам особу з адвокатського клану, досить лише мати одну-дві години
вільного часу.
Поринаю в читання незнайомих прізвищ, поки не знаходжу потрібне. Згаданий Димов
сидить у будці-конторі недалеко від головного входу. Всередині — чотири столи, а
чоловіків тільки двоє. П'ятдесят із ста шансів за те, що один з них — Димов.
— Товаришу Димов?
Чоловік біля дверей, заглиблений у створення чергового канцелярського шедевра,
невдоволено підводить голову:
— Що вам треба?
Це вже досить підтоптаний фрукт, який, очевидно, робить усе можливе для того,
щоб не виглядати пристаркуватим.
— Маленьку довідку, — кажу я з усмішкою, що прихиляє до себе.
Проте усмішка не має успіху.
— Конкретніше?
— Краще наодинці, — наполягаю я, кинувши швидкий погляд на другого чоловіка в
глибині барлога.
Товариш Димов, явно невдоволений, нарешті вирішує одірватися від столу. Виходимо
у двір.
— Не знаю, чи тут зручно, — зауважую я, киваючи на під'їзд, крізь який
безперервно йдуть люди.
— А чому ж ні? — заперечує насуплений Димов. — Наскільки я зрозумів, ідеться про
маленьку довідку.
— Як хочете. Ваш сусід Маринов знайдений сьогодні вранці мертвим.
— Що?
Димов зобразив на своєму обличчі здивування найвищого ступеня.
— Він отруєний.
— Тобто — як отруєний? Хто його отруїв?
Здивування схоже на справжнє. Або ж цей чоловік уже встиг увійти в свою роль.
