— Тоді скажіть, де ви взагалі були учора ввечері?
— З друзями… Тобто з приятелем.
— Ім'я й адреса цієї особи?
— Іван Костов, вулиця Світла, номер чотири.
— Де працює?
— Пенсіонер.
— Телефон?
— Телефону немає.
Я підводжусь над віконцем, спершись обома руками на перегородку. Темні очі з
нечистими жовтуватими білками в кількох сантиметрах від мене.
— Тоді як ви попередите його, що саме мені сказати? Вулиця Світла далеченько
звідси, чи не так? Чи ви вже попередили його? Коли ж ви його попередили? Перед
тим, як іти на роботу? До речі, о котрій годині ви прийшли на роботу?
Серія запитань справді занадто довга для такої людини, як Баєв, йому важко
вигадувати відповіді навіть по черзі. Єдине, що касир встигає використати для
захисту, — це вигуки, беззмістовні словечка й переважно повтори:
— Я… я ж вам казав… з приятелем… Про що його попереджати?.. Я… як завжди..
Навіть не завдаю собі клопоту вислуховувати його й ловити на брехні. Важливо,
щоб він сам збагнув: від його нікчемної брехні нічого не лишилося. А втім, і це
не так важливо.
* * *
Мої сподівання щодо супу й баранини з капустою справджуються. Усе вже холодне.
Закушую цигаркою й піднімаюсь у канцелярію. Клацаю вмикачем і сумно дивлюсь на
лампочку. За вікном сутінки зимового пообіддя ось-ось перейдуть у суцільний
морок. Дощ, припустивши, хлюпає в шибку так само, як уранці. І я теж, так само,
як уранці, певний час споглядаю виразне віддзеркалення свого обличчя на такому
світлому тлі. Проте з ранку й до цього часу сталися деякі незначні події, і це
примушує мене взятися за телефон.
Поки я телефоную туди-сюди, мене поступово заполонює оте почуття впевненості,
яке відчуває кожний шофер, коли його вухо вловлює, що мотор працює добре. Машина
закрутилася. В різні служби і в різні частини міста полетіли запити. За
телефонною трубкою стоять знайомі обличчя, і я чую їхні голоси, які уриває мій
власний голос:
— … Так, так, і про минуле, і про сучасне… довідки про майбутнє мене не
цікавлять… Які жарти… ніяких жартів…. А також довідки про двох інших. І
якнайшвидше, гаразд?
Колись славетні піонери нашої професії кидалися голіруч у вир злочинництва.
Двобій. Інтуїція. Вухо — на клямці, рука — на спусковому гачку. Не кажучи вже
про кулаки — точно в пику. А тепер — канцелярщина. Потрібні тобі довідки —
шукаєш їх у відповідному відомстві. Отож, коли хтось вам скаже, що професія
інспектора карного розшуку — суцільна романтика, пошліть його до мене.
І ця лампочка, що засліплює своєю блискавкою в сорок ват… Коли-небудь, дивлячись
отак на неї, я справді завию. Ні, треба негайно сказати, щоб її замінили.
Натхненний цим добрим наміром, я підводжусь з-за столу й прямую до дверей. Але в
цю мить двері відчиняються й на порозі застигає лейтенант:
— Вас викликає товариш полковник.
— А я тільки зібрався до нього, — кажу я. — Ви про ціаністий калій
розпорядилися?
— Розпорядився. Завтра матимемо список усіх осіб, які одержували його під
розписку протягом останнього року.
Поки йду коридором, мені спадає на думку, що коли тебе викликає начальство, — це
робиться не обов'язково для того, аби піднести тобі троянди. А втім, одного разу
сталося й таке. Заходжу — на столі у шефа букет троянд. Виявилося, що це речовий
доказ. Убивця соромливо сховав свій пістолет за букетом квітів. Але навіщо
троянди? Гладіолуси ж дешевші. Та кожен, зрештою, має свій смак…
— Ну, що нового? — каже начальник, показуючи мені на крісло біля самого столу.
Це його постійне запитання. Запитання, що не має ніякого значення. Щось на
зразок «добрий день», бо все нове йому вже відомо.
Все ж таки викладаю в двох словах факти. Потім висуваю деякі версії. Полковник
слухає уважно, немов уперше чує, як ведеться така справа. Я б на його місці,
напевно, пробурчав: «Давай швидше». А він слухає уважно, і, як завжди, в мене
таке враження, ніби він шукає в моїх версіях уразливі місця,
— … Взагалі-то, — кажу я, — тут не так важко знайти мотив, як з'ясувати, котрий
з багатьох мотивів подіяв. Поки що є четверо, на яких падає підозра, а до вечора
їх може стати й шестеро. Цей чоловік не міг поскаржитись на брак ворогів.
Начальник киває й підсовує до мене дерев'яну скриньку з цигарками. Він сам не
курить, але це не заважає йому здогадуватись, хоч і з запізненням, про потреби
курців.
— Так само, як у тому випадку з удаваним самогубством у Русе, — зауважує шеф.
— Авжеж, — підтверджую я, жадібно смокчучи цигарку.
— Так само, але трохи інакше, — посміхається шеф, задоволений з того, що спіймав
мене на слові.
— Різниця є в усьому, — кажу я. — Навіть між близнюками.
— Так, але тут, здається, їх чимало. Я певен, що ти й сам це бачиш. Звичайно,
поки що в тебе є досить підстав серйозно сумніватися, але цих підстав ще замало
для цілковитої впевненості. Припустімо, що Маринова отруїли. В такому разі
вбивця міг би дуже легко інсценувати самогубство, забравши собі в кишеню другу
чарку. З іншого боку, здавна відомо, що іноді буває навпаки: самовбивця з
якихось причин може кинути тінь на свою смерть, для цього йому досить вийняти з
буфета другу чарку… Найменша можливість, але все-таки може бути.
— Мені це не здається можливим.
— Мені теж, — киває начальник. — Але ти, напевно, розумієш, чому я тобі кажу про
це.
Боячись виявити себе не дуже вихованим, я промовчую.
Шеф повільно підводиться з-за столу. Він високий, трохи згорблений, ненабагато
старший від мене, дарма що на його уявних погонах на дві зірки більше, ніж у
мене.
«На одну зірку», — сказав би хтось заповзятливіший, бо моє наступне підвищення —
справа кількох місяців. Та оскільки мене особисто різниця в зірках ніколи не
хвилювала, я кажу «дві». Одна — за його терпіння вислуховувати і вникати в суть
кожного речення, друга — за його вміння одночасно заходитися коло всіх справ.
Шеф ступає кілька кроків, немов збирається з думками. Це щось незвичне для
нього. Потім повертається спиною до вікна й дивиться на мене таким поглядом, що
настроює на позаслужбові розмови.
