— До півночі чи пізніше?
— О, ще до півночі, в цьому я впевнена, бо згодом після того, як я побачила
крізь віконце його ноги, я піднімалася пити поду і тоді ще не було о пів на
дванадцяту…
— Ви, здається, спите дуже неспокійно.
— О, в мої роки, товаришу начальник, завжди так: коли спиш, коли не спиш, — сама
не знаєш.
— А кажете, що нічого не чули нагорі, в кімнаті Маринова…
Жінка дивиться на мене так, наче зважує, чи не бовкнула вона чогось зайвого,
потім трохи невпевнено посміхається своїм великим ротом:
— Ні, нічогісінько. Коли б я чула, то чом би не сказала вам?..
— Гаразд, гаразд, — заспокоюю її. — А товариші Колев і Славов уже повернулися?
— Лікар уже вдома й товариш Славов теж, та й я, якщо вам знадоблюся, скоро
повернусь, якщо тільки мене десь не перестріне моя подруга Мара. Дуже гарна
жінка, товаришу начальник, але жахлива балакуха… та й я теж не з мовчазних, я це
знаю, але ж моя подруга Мара справді не знає міри, хоч скажу вам, це від того,
що ми так звикли, адже раніше було бігаєш цілий день, аж ноги підкошуються під
тої біганини, а коли звільнишся, то хіба тебе хтось поведе в кіно чи в кав'ярню,
як оцих теперішніх? Пусте, найбільше — вийдеш на вулицю й погомониш із
сусідками, за це ж гроші не платити…
Я задумуюсь над цими останніми словами, спускаючись у підвал, і пригадую
колишніх жінок з нашої вулиці, що сиділи на ослінцях перед під'їздом, і вирішую,
що, справді, навряд чи дуже веселим було життя жінки, для якої єдиною доступною
розвагою були безплатні балачки. Хоч це, звісно, ще не виправдання для жінки,
якщо вона бреше тобі в очі.
Лампочка в підвалі тьмяно блимає. За дверима Колева чути чоловічий і жіночий
голоси. Вони жваво про щось говорять, та оскільки підслуховувати не годиться, я
рішуче стукаю. Двері легко відчиняються, й у коридор висовується голова лікаря.
Його обличчя не світиться гостинністю.
— Знову я… — повідомляю зовсім зайве. — Вибачте, але що вдієш: така професія.
— Розумію вас, — холодно киває Колев. — І моя професія така сама: робочий час
ненормований. На жаль, зараз я не один… Родичка, знаєте…
— Я хотів би уточнити одну маленьку деталь, але якщо так — залишимо це на
завтра, — кажу примирливо.
Лікар вагається — повернутися в кімнату чи вийти, потім ступає крок уперед і
зачиняє за спиною двері:
— Якщо тільки одну деталь… Я боявся, чи не вирішили ви знову оглянути все, як
уранці.
— Не бійтесь. Цього разу роздягатися не будемо. Виймаю цигарки. Закурюємо.
— Ну? — нетерпляче підганяє мене Колев.
— Ви недавно, здається, казали, що небіжчик був як скеля, чи щось подібне.
— Він був здоровий, це правда.
— А змовчали про те, що у вашої гранітної брили був рак.
— Невже рак?
Колев здивований, але не дуже.
— Авжеж, рак. Хоч ви належите до тих лікарів, які вважають рак лише тимчасовим
нездужанням організму… але все-таки повинні були б згадати про цю деталь.
— Як я можу згадувати про деталі, які мені невідомі?
— А чи розмовляв з вами коли-небудь Маринов про рак взагалі?
— Ніколи.
Голос категоричний. Вираз на худому обличчі — теж.
— Так, а якої-небудь отрути він не просив? Ціаністого калію чи чогось іншого?
— Нічого такого не було. Як я вам уже казав, він труїв людей навколо себе й
робив це без спеціальних препаратів.
— Зрозумів. Але в даному випадку йдеться не про навколишніх людей, а про нього
самого…
Цієї миті двері за спиною Колева різко розчиняються. На порозі завмирає родичка
— струнка дівчина з гарним — і будемо відверті — невдоволеним обличчям. Вона
блимає на мене й кидає:
— А, в тебе гість… Я здивувалася, де ти пропав.
— Цей товариш — інспектор міліції, — пояснює Колев, не вельми задоволений появою
родички.
Потім він згадує про правила етикету й мимрить:
— Познайомтесь…
Подаємо одне одному руки.
— Ви теж працюєте в галузі гінекології? — запитую я.
— Ні, в галузі біології, якщо це цікавить міліцію, — посміхається вона.
— В галузі біології? Ще донедавна вродливі жінки ставали виключно кіноактрисами,
а тепер подалися у біологію. Боже, до чого ми дійшли!
— Немає нічого непоправного, — знову посміхається жінка. — Якщо знайдете для
мене щось підходяще в кіно, можете одразу ж повідомити.
Вона злегка киває й знову зникає за дверима під настирливим поглядом Колева. Цей
чоловік, напевно, жахливий ревнивець.
— Симпатична колега… — добродушно кажу я. — І родичка… Вона не дуже схожа на
вас, але все-таки симпатична.
— Здається, наші думки відхиляються од службової теми, — зауважує лікар.
— Що ж удієш. Шерше ля фам[ШУКАЙТЕ ЖІНКУ _(фр.)._] , як кажуть французи, коли
вирішують говорити банальності. Але повернімось до теми нашої розмови: з яким ще
лікарем радився Маринов?
