Виходжу біля Судової палати, знову минаю Торговий будинок цього разу без
зупинок, і забігаю в ощадну касу перед самим закриттям. Зал порожній, якщо не
зважати на чиновників, які виходять з-за віконець і поспішають на обід. Мене
цікавить одне-єдине віконце, те саме, над яким написано: «Каса». За мармуровою
загородкою сидить чоловік, який ніби зійшов з фотографії, що висить у Баєвих, —
огрядний, незграбний, з підстаркуватим обличчям, а щоки в нього такі, наче він
надуває повітряну кулю. Судячи з виразу обличчя, цей чоловік належить до
категорії людей, єдина розвага для яких — читати свіжі некрологи.
Скромно виструнчуюсь перед віконцем, але чоловік аж надто заглибився в свої
рахунки для того, щоб звернути на мене увагу. Коли він нарешті підводить голову,
то навіть не бажає поглянути на мене.
— Каса зачинена, — рикає чоловік з надутими щоками і вдивляється у вікно, наче я
всівся десь там на парапеті.
— Це ще й краще, — киваю я.
— Ох, які ж ми дотепні… — Цього разу Баєв дарує мені похмурий погляд. — Я
сказав: каса зачинена. Марно чекати.
— Про касу мені зрозуміло. А як ви?
І тицяю йому крізь скло посвідчення.
Чоловік а надутими щоками вочевидь збентежився, але помітно, що він намагається
приховати своє зніяковіння.
— Ви б могли з цього почати, — рикає він тим самим службовим, ледь-ледь
пом'якшеним голосом. — З якого приводу?
— З приводу вашого товариша й сусіда Маринова. Він мертвий.
— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.
— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вже відома ця сумна
звістка.
— Вперше чую від вас.
— Дивно…
— Що дивно?
— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…
Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.
— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?
Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:
— Зачекайте… Я нічого не знаю…
— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили
зрання в кімнаті мерця.
— Зрання?.. В кімнаті мерця?..
— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники
початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба
відповідати.
Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки
розтягуються:
— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад
відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь
двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.
— Він спав у досить незручній позі.
Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою:
— Я не звернув уваги на його позу.
Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.
— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?
Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі
з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:
— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж.
Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.
— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.
— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…
— Наприклад?
— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…
— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо
хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її
зняти…
— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.
— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали
так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та
зараз ідеться про вашу дружину.
— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої
міри.
— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як
ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб
сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов,
побачив і… пішов на роботу.
Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою.
Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:
— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті
Маринова…
— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли. До речі, де ви були під
час смерті?
Касир, здасться, вже готовий дати відповідь, аж раптом помічає пастку.
— Не знаю, який час ви маєте на увазі, — буркотить він.
