— Чи грали вони в нарди учора ввечері?
Жінка мовчить. Її обличчя стає хитрим:
— Я не чула.
— Ваша кімната якраз під кімнатою Маринова. Невже вам не чутно, що робиться
вгорі?
— Чутно лише, коли здіймають гамір.
— А що ви чули ввечері?
— Нічого.
— Голоси, кроки — нічого?
— Я нічого не чула, зовсім нічого, поки не заснула. Я, знаєте, рано лягаю.
— Хто ще мешкає тут, унизу?
— Багато людей… Ось тут, за ширмою, спить Жанна, моя племінниця. Он там у двох
кімнатках мешкають інженер Славов і лікар Колев, гарні хлопці, скромні й
працьовиті…
— Заждіть, — знов я підношу руку. — Де ваша племінниця? Може, вона щось чула.
— Та ні, не чула, це я вам гарантую, бо ввечері її взагалі не було. Вона
ночувала у подруги. А Славов і Колев на роботі. В такий час усі на роботі. Лише
Баєва, можливо, вдома. Такі, як вона, не мають іншої роботи, окрім як доглядати
за нігтями й сварити між собою людей…
Гаразд, кажу я собі. Почнемо з Баєвої. З фатальної жінки, яка сварить між собою
людей.
З полегшенням залишаю водоспад, що й досі гримотить за моєю спиною, перелічую
сходинки в зворотному напрямку, опиняюсь знову в напівтемному холі й стукаю в
перші двері.
До речі, стукати в двері — це одне з найзвичайніших, хоч і не найулюбленіших
моїх занять. За кількістю дверей, перед якими мені доводилося стирчати, я можу
позмагатися з листоношами будь-якого столичного району, разом узятими. Дехто з
моїх колег навіть вважає, що я трохи захоплююсь цим і що доцільніше викликати
людей до себе в кабінет, — це дає ті самі наслідки, що й блукання містом. Але я
вперто залишаюсь при своїй думці, попри всі гіркі наслідки для мого особистого
бюджету, зокрема щодо графи «Взуття і його ремонт». Будь-яка особа, ізольована в
моїй канцелярії, завжди довіряє мені набагато менше, ніж у звичайній для неї
обстановці. А крім того, яка користь забирати у людей час, коли тобі саме за те
й платять, щоб ти марнував свій власний час. А втім — годі відступів, властивих
авторам, які прагнуть більшого гонорару.
Отже, як я, здається, вже казав, стукаю у двері Баєвих. Двері одразу ж
відчиняються. В цьому будинку, либонь, усі чатують під дверима. Переді мною —
Дора Баєва, фатальна жінка. Загалом непогана, якщо не зважати на зайвий грим.
Помада й туш — це ще нічого. Але ці сині повіки… А чому, наприклад, не зелений
ніс?
— Товариш із міліції, чи не так? — починає співати Баєва, і це позбавляє мене
необхідності лізти в кишеню за посвідченням. — Саме вас я й чекала. Сиджу, як
бачите, й чекаю, поки ви мене визволите з-під арешту.
Фатальна дама й справді вдягнена для виходу. Гарний темно-синій костюм з
ґудзиками, що імітують античні монети. Шик і запах «Шанеля» або чогось іншого
закордонного.
— Ніякого арешту немає, — кажу я добродушно, заходячи в кімнату. — Просто
формальність. І це стопроцентно на вашу користь: утратите десять хвилин зараз,
аби не втрачати завтра дві години на те, щоб іти в управління.
Дора оцінює мою добродушність і робить милу усмішку:
— Ви дуже люб'язний. Заходьте.
Саме це я й роблю. Кімната не дуже велика й умебльована зі смаком. Нова спальня
з червоного й білого дерева з велетенським гардеробом, що займає половину
приміщення. Скатертини іі серветочки зі штучного шовку всіх барв веселки, плюс
іще якісь кольори, не властиві цьому атмосферному явищу. На столі — фотознімок у
бамбуковій рамці. На знімку — літній чоловік з повними щоками, неначе він
готується надувати повітряну кулю.
— Ваш батько? — кидаю, недбало показуючи на знімок. — Ви схожі.
— Ні, мій чоловік, — зніяковіло відказує Дора.
— Ох, ці нерівні шлюби!.. А втім, якщо не секрет, навіщо ви вийшли заміж? Щоб
одержати оцю велетенську шафу чи заради софійської прописки?
— Ви зовсім не люб'язні, — сердито закопилює губу молода жінка. — Я помилилась.
Мабуть, я дуже наївна. Завжди помиляюсь.
— Як — завжди? Невже з Баєвим теж?
Вона хвильку мовчить. Потім знову всміхається.
— Чи дозволите мені викурити цигарку?
— Я тільки-но хотів просити вас про те саме… — галантно зауважую і з готовністю
виймаю пачку. Пригощати гарну жінку й дозволяти лікареві вибирати найм'якші
цигарки — це не одне й те саме.
Дора театрально тримає цигарку між пальцями, випускає цівку диму крізь
напомаджені губи й високо закидає ногу на ногу.
— Звідки ви довідались про прописку?
— Звичайний здогад, — скромно відповідаю я і так само скромно дивлюсь на оголені
коліна.
— Ви — небезпечна людина.
— Ви кажете це, переконані, що ви самі теж небезпечні, — посміхаюсь я, знову
багатозначно поглядаючи на її ноги. — Та повернімось до справи. Які були
стосунки між вашим чоловіком і Мариновим?
— Не блискучі. Але й не зовсім погані.
— Дехто іншої думки.
— Люди завжди перебільшують. Особливо такі, як оте базікало Катя.
— А в чому, на вашу думку, причина того, що ці стосунки були не зовсім… добрі?
— Не можу вам сказати. Якесь давнє непорозуміння. Вони знайомі дуже давно.
— Ваш чоловік колись працював у Маринова, чи не так?
— Здається…
