— Ліворуч — кімната Димова, адвоката. А тут праворуч — Баєвих.
— Оце й усі мешканці?
— Ні. Внизу, у підвалі, є ще люди…
* * *
Треба подивитись на цей підвал. У підвалів завжди підозрілі біографії. Таємні
двері. Підземні ходи. Адже підвал — необхідний атрибут кожного роману.
Спускаюсь сходами й опиняюсь у вузькому коридорі, свіжопобіленому й освітленому
приблизно так само яскраво, як і мій кабінет. У коридорі троє дверей. Стукаю в
перші, і вони зненацька відчиняються. Настільки зненацька, що в мене таке
враження, ніби господарка підслуховувала під самими дверима.
— Ах, товаришу начальник, заходьте. Я — Катя, товаришка Катя, мабуть, вам уже
казали. Хотіла навіть піти нагору, щоб бути до ваших послуг, та мені наказали
чекати тут…
Заходжу в кімнату й побіжно оглядаю обстановку. Тут так само захаращено, як і в
мерця, з тою лише різницею, що меблі гірші й на стіні замість портрета витертий
килим. На килимі витканий чудовий лев, що продирається між велетенськими
стручками зеленого перцю, якому, напевне, судилося зображувати рясне листя диких
джунглів. Поки я споглядаю образ благородної тварини, за спиною в мене не вщухає
воронячий голос:
— … Який жах, чи не правда, хоч покійний Маринов і не був запашною квіткою, але
все-таки так несподівано… чи не правда… хочу побачити, як витріщить очі моя
подруга Мара, сусідка, вона любила повторювати: цей чоловік, мовляв, не старіє…
всі ми старіємо, хто швидше, хто повільніше, а він, покійний Маринов, щоправда,
хоч і дуже ласий до дівчат, усе молодшав і…
— Зачекайте, повільніше, — спиняю я її, раптово обертаючись. — Давайте по черзі:
перше, друге, третє…
Жінка якусь мить спантеличено дивиться на мене, роззявивши свого великого рота й
вилупивши очі. Вона, мабуть, уперше чує, що можна розмовляти так, за планом:
по-перше, по-друге й по-третє. Потім відступає:
— Як накажете, товаришу начальник. Як буде найправильніше. Я й Марі люблю
розповідати…
Знов починається.
— Зачекайте, — кажу я, щоб зупинити цей словесний водоспад. — Перше: відколи ви
знаєте Маринова?
— Відколи я його знаю? Хіба ж я пам'ятаю — відколи? Років тридцять, навіть
більше… Я ще була дівчиськом, коли приходила в цей будинок, звісно, не такий
занедбаний, як ви його бачите сьогодні, а в заможний будинок, з плюшевими
канапами й килимами, гіпсовими стелями й паркетом, який не гидко було б лизати і
язиком, бо ми прибирали разом із Марою, моєю подругою…
— А що робив Маринов?
— О, в нього була гарна професія, та й небіжчиця пані залишила йому достатньо
грошенят…
— Що він робив? — терпляче повторюю я.
— Він був детективом. З тих, приватних детективів, яких колись наймали стежити,
хто з ким плутається й таке інше, тільки ці справи робили дрібні рибки, такі, як
отой Димов, а пан Маринов сидів собі в кабінеті й лише давав розпорядження: ти
підеш туди, ти робитимеш те… Він і нам здорово допікав, треба було мати шість
рук, щоб догодити йому, і скільки разів я кликала на допомогу Мару, про яку,
здається, я вам уже казала…
Перше, друге й третє? Поки скажеш перше, ця жінка вже торохтить сто перше. Вона
ллє свій водоспад, живий літопис кварталу, розкриває й закриває свого великого
рота, наче риба, що задихається без води, довго й докладно пояснює, що було
колись і стало, потім, як Маринова ущільнили, і як, щоб до нього не підселили
чужих, він дав притулок у себе в будинку своєму колишньому агентові Димову й
колишньому бухгалтерові Баєву, і яку роль відіграли в усій цій історії дві
нерозлучні подруги Катя й Мара.
Вона вивергає свій водоспад, і їй немає діла до того, що тебе цікавлять лише
кілька конкретних питань: хто, кого, як, коли й за що і що з усіх відповідей
поки що є тільки одна-єдина: випростаний вгорі на ліжку труп.
— На які кошти жив Маринов? — встигаю запитати я під час одної з пауз, коли
жінка переводить подих.
— Таж брат регулярно надсилав йому з-за кордону долари. Цей чоловік не міг
поскаржитися на брак грошей, він недавно тільки взяв за свою віллу більше десяти
тисяч і, напевно, навіть не доторкнувся до них, бо…
— Заждіть, — підношу я руку. — А чому ж він, по-вашому, покінчив життя
самогубством?
— Чому?
Катине обличчя набуває таємничого виразу. Вона довірливо схиляється до мене й
шепотом, який можна було б почути і в центрі міста, каже мені на вухо:
— Якщо ви хочете знати мою думку, то це не самогубство, а вбивство…
Сповнений вдячності, я, в свою чергу, схиляюсь до жінки й так само довірливо
пошепки запитую:
— А чи не ви вчинили його?
Катя здригається, наче ошпарена:
— Чи не я?..
— А хто ж?
— Баєв, хто ж іще! Весь квартал знає, що дружина Баєва плуталась з Мариновим
заради всякого закордонного ганчір'я та іншого непотребу, і вони з Мариновим не
могли терпіти один одного, і… я ще раніше хотіла вам сказати, але вже почала
була забувати: цього ранку Баєв, здається, щось шукав у кімнаті Маринова.
— Звідки «здається»?
— Хіба ж ви не знаєте, що його тіло виявили ми вдвох із жінкою, яка прийшла
збирати гроші за електрику. Вона вирушила по квартирах ще з сьомої години, а
Маринов завжди залишав мені гроші, щоб його не будили, а цього разу забув
залишити, і ми з тією жінкою піднялися вгору й постукали, а що ніхто не
озивався, натиснули на клямку, бо двері були незамкнені, ввімкнули світло, і я
встигла побачити скрізь скляну стінку зимового саду спину Баєва, який щойно
вислизнув, і можу поклястися, що це була спина Баєва, він був у літньому пальті
в клітинку, я добре бачила його при світлі лампи, незважаючи на те, що він
квапився дременути…
— Отже, ніхто інший, як Баєв.
— Баєв. Я певна, що він. Проте, якщо ви хочете знати мою особисту думку,
можливо, що й Димов.
— Невже Димов?
— Так, Димов. Вони, Маринов і Димов, також не терпіли один одного, хоч іноді й
грали в нарди, але то була тільки сварка — Маринов гадав, що може наказувати
Димову, наче Димов і досі був його прислужник, а не відомий адвокат…
