— Ви наче зірвали запитання з моїх вуст, — кажу я.
Репліка викликає певний ефект. Димов якусь мить виглядає розгубленим. Потім його
обличчя набуває свого звичайного нахабного виразу:
— Ви помилились адресою.
— Ви були чиновником у Маринова, а потім і його другом, — одразу ж переходжу до
фактів.
— Ніяким чиновником я не був. Працював якийсь час поденником, бо, шановний
товаришу, — тут його голос стає підкреслено повчальним, — колись таким, як я,
щоб здобути освіту, треба було попрацювати. Так, так. На відміну од маминих
синків, такі, як я, мусили попрацювати..
— Мені приємно, що я маю справу з людиною робітничого походження.
— І ніяким другом Маринова я не був, якщо, звичайно, не вважати за дружбу те, що
іноді я приймав його запрошення зіграти партію в нарди.
— Зрозуміло, — киваю головою. — Здається, мене неправильно поінформували. І все
ж таки, якщо ви маєте якісь спостереження, особливо за останній час, це було б
корисно для справи…
— Ніяких спостережень, — уриває мене Димов. — І взагалі я не розумію, чому вас
направили до мене. Як мені відомо, отруєння — це справа не адвокатів, а лікарів.
Ідіть до лікаря Колева. Колев лікував Маринова. Спитайте в нього…
— Слушна думка. Можливо, я так і зроблю. Тільки не знаю чому, я покладав на вас
великі надії.
Прикро знизую плечима. Димов також уже ладний іти, коли я ставлю йому ще одне
запитання:
— Чи не можете пригадати, як ви провели вчорашній вечір?
Він здригається, підводить голову, але одразу ж відповідає:
— Учора ввечері мене в Софії не було.
— А де ж ви були?
— В Ямболі. У зв'язку з однією справою. Повернувся вранці поїздом, о п'ятій
годині сорок хвилин.
— Чудово, — кажу я. — Дуже своєчасна подорож.
Димов, мабуть, готовий відповісти щось не дуже люб'язне, і, щоб врятувати його
від порушення, яке називається «зневажливим ставленням до виконавців закону», я
повертаюсь до нього спиною й знову займаю своє місце під дощем.
Якщо підводити риску у цьому діалозі, то скажу, що хоч у принципі я не маю
нічого проти адвокатів, мій співрозмовник мені аж ніяк не симпатичний. І
все-таки який костюм!.. Я міг би бодай спитати адресу кравця. Тоді була б хоч
одна маленька світла пляма в темряві цієї справи.
* * *
Наш сусід — лікар Колев. Що ж, побачимо й Колева. Хоч у таких випадках люди
завжди відфутболюють тебе, як м'яч, один до одного. Або, грубо кажучи, граються
з тобою. Навіть не розуміють, що бувають і небезпечні ігри. Тут почуєш одне, там
— друге, і м'яч починає збільшуватись, наче снігова куля, що котиться. Не знаю,
чи розумієте ви мене?
Дощу вже майже немає. Але мені з власного досвіду відомо, що саме такий дощ,
якого «майже» немає, — найнебезпечніший. Він ніби застиг в атмосфері, просочив
її, а також і людей, що перебувають у ній, і взагалі таке враження, що йому не
буде кінця. Такий дощ, що майже не йде, за півгодини так наситить вас вологою,
що ваша вага збільшиться помітніше, ніж коли б ви пробули три зміни підряд у
Боровці[БОРОВЕЦЬ — гірський курорт у Рилах.] .
Саме це й відбувається зі мною, поки я дістаюся до поліклініки. В поліклініці,
на щастя, тепло, але тут на мене чекає нове випробування. Відділення, яке мені
треба відвідати, — не для людей моєї статі. Доводиться з люб'язною усмішкою
розштовхувати гурт жінок, відтак зачекати, поки вийде чергова пацієнтка, і
самому втиснутися в кабінет гінеколога.
Чоловік у білому халаті вивчає мене, звівши брови, і тільки зрозумівши з мого
посвідчення, що я прийшов не на огляд, напускає на обличчя звичайний вираз.
Вираз, я б сказав, не дуже привітний, хоч і не такий набундючений, як у
адвоката.
Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей
чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно,
падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий
своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві
стирчатиме під краном.
В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника,
бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда
усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим,
тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки
оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.
— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.
— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…
На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.
— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…
Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння під дощем це було б понад мої сили.
Влаштовуюсь у кріслі і, щоб надати собі привітнішого вигляду, відсовую капелюха
аж на тім’я. Колев сідає на краєчку столу, виймає цигарки й пропонує мені.
— Візьміть мої, — кажу я. — Ваше пригощання можна було б сприйняти як підкуп.
— У такому разі ваше можна було б сприйняти як натиск, — парирує він, але бере
мою цигарку.
З цим чоловіком ми порозуміємось. Шкода лише, що ті люди, з якими я можу
порозумітись, як правило, найменше знають про вбивства.
— Йдеться про Маринова, — починаю я. — Його знайдено мертвим.
Лікар якусь мить немов роздумує над моїми словами. Потім розкриває свої карти.
— Я про це вже знаю.
— Від кого?
— Хіба це так важливо — від кого? — запитує він, але його слова звучать: «Оце
так ти платиш мені за щирість?»
— Може, важливо, а може, й ні.
— Мене повідомила Баєва.
