— Річ у тім, друже, що дехто з нас, порпаючись роками в усьому цьому бруді, і
саме тому, що це триває безперервно, звикає шукати де тільки можливо — найгірше,
навіть коли його немає… Одне слово, стає занадто підозріливим… Це одна з
різновидностей професійної деформації. І, звісно, питання тут не лише
морально-психологічного плану. Питання має чисто діловий бік: перебільшена
недовірливість не тільки не корисна, як дехто собі уявляє, а й може завести на
манівці, тобто перешкодити прийняти єдино правильне рішення.
Я й далі мовчу. Не тому, що не розумію, і не тому, що не згоден із ним, а тому,
що намагаюсь просто збагнути, наскільки це зауваження стосується мене особисто.
— Так чи ні? — запитує шеф, дивлячись на мене спокійними світлими очима.
— Так. Хоч зараз я не в змозі зорієнтуватися, наскільки я сам деформувався.
Він посміхається:
— Сприймай це не як факт, а як застереження на майбутнє.
Потім його обличчя знову прибирає службового виразу:
— Просто мені здається, що ти в цій останній справі трохи передчасно прив'язався
до певної версії. Звичайно, справа ще не розв'язана, і я припускаю, що ти
матимеш рацію. Але все-таки дій без упередження.
Повертаючись до канцелярії, я застаю в ній судового лікаря, який зручно
розташувався за моїм столом.
— А, зволив з'явитися, — кисло зауважую я, перебуваючи все ще під враженням від
розмови з полковником.
Паганіні розтину трупів мерзлякувато потирає руки, не звертаючи уваги на мій
кислий настрій. У цієї людини особливий талант не помічати неприємних речей.
— Холодно у тебе, хлопче. Я змерз. Чи не зігрітися нам цигаркою, га?
Важко зітхаю й кидаю на стіл пачку з цигарками, вже другу за сьогоднішній день.
— Твоїм пацієнтам ще холодніше, але їм ніхто не пропонує цигарки. Ну,
розповідай: що нового?
Він не поспішає розповідати. Безцеремонно порпається в пачці, вибираючи
найм'якшу цигарку, розминає її між пальців, шукає поглядом сірники, прикурює, не
кваплячись, і лише після третьої затяжки благоволить відповісти:
— Поки що немає нічого певного. Як ти вже знаєш, смерть настало близько півночі.
Аналіз отрути ще не закінчений, але тут буде все правильно: ціаністий калій…
спогад про твоє дитинство. Друге: розтин трупу показав, що наш покійничок
систематично зловживав спиртним.
— Це відомо й без розтину.
— І ще одне, про що, напевно, також знає інспектор, для якого не існує таємниць:
рак легенів.
— Нарешті хоч щось позитивне.
— Настільки позитивне, що кладе край усій цій історії, — підсумовує Паганіні з
деякою врочистістю.
— Ми покладемо їй край… Якщо ти кажеш… — бурмочу я, неуважно дивлячись на нього.
— Я не бачу, що розумніше ти міг би зробити. Людина була хвора на рак,
пересвідчилась у цьому й проковтнула ціаністий калій, щоб не мучитись. Такі
випадки траплялися не раз.
— А друга чарка, про яку ти весь час забуваєш?
— Якщо вона так тобі заважає, допий її й постав крапку. Друга чарка… Може, перед
цим до нього зайшов приятель, і вони хильнули винця.
— У того, хто думає про самогубство, немає настрою пригощатись вином, — кажу я
не так Паганіні, як самому собі.
Цієї миті судовий лікар, осяяний блискавичною ідеєю, підводиться й переможно
проголошує:
— Стій. Я здогадався: його приятель був лікар. Вони зібралися випити вина, й під
час випивки Маринов почав розпитувати лікаря й дізнався про діагноз своєї
хвороби. Потім, коли той пішов, хворий, перелякавшись, проковтнув ціаністий
калій.
— Своїми версіями ти доведеш мене до жебрацького ціпка, — втомлено буркочу я. —
Заміряєшся на моє місце?
— Не бійся, — заспокоює мене Паганіні. — Таке холодне місце мені не потрібне. І
взагалі я віддаю її тобі задарма, свою версію.
— Ти дай мені акт розтину, а версію залиш собі. Або ні. Зачекай!..
Тепер уже я, в свою чергу, осяяний блискавичною ідеєю. Підводжусь з-за столу й
хапаю Паганіні за плече:
— Ах ти, старий чортяко! Звідки в твоїй голові такі подробиці? Отже, це ти був
тим лікарем, який пив разом з Мариновим!..
* * *
Тим часом, як пишеться у протоколах, настав кінець робочого дня. Покидаю
управління, але з цього не треба робити поспішного висновку, що мій робочий день
закінчився. Я й такі, як я, становимо виняток: ми немов працюємо по найму. Поки
з убивцею не покінчено, немає рації робити відпочинок.
Іду під дощем, обійнятий ностальгією. Ностальгією за старим будинком. Не за
рідним, якого я, до речі, й не пам'ятаю, а за іншим — за будинком Маринова. Коли
заходжу в двір, уже зовсім смеркло. Сильний вітер хилить віття каштанів, але цю
деталь пейзажу скорше вловлюють мої вуха, аніж погляд. Над входом горить
лампочка. З дверей саме виходить Катя з базарною сумкою.
— А, товаришу начальник… — починає жінка вивергати водоспад слів, наче моя поява
була її найвищою мрією. — А я оце зібралася дещо купити.
— Купуйте, не турбуйтесь. Я хочу лише побачити вашу племінницю. Виконати
формальність.
— Мені чомусь так і здавалося, що ви ще зайдете, тому я й кажу їй: не виходь,
кажу, можливо, тебе шукатиме начальник, дуже приємний чоловік, який веде
слідство, та хіба ж оці, теперішні, хоч хвильку всидять удома! Зробить манікюр,
зиркне в дзеркало — і потім шукай її. Іноді в розмові з Марою я кажу їй: Маро,
ти знаєш, оці теперішні…
— Вибачте, що я вас перебиваю, але чи не пригадаєте ви, о котрій годині
повернувся вчора товариш Димов?
Очі жінки хитро примружуються. Вона довірливо схиляється до мого вуха:
— Товариш Димов був учора ввечері в Ямболі. Так він сказав мені сьогодні. Але
нехай він розповість про це моєму капелюхові, — хто є й кого немає — про це я
знаю найкраще, бо коли хтось повертається додому, він повинен пройти повз моє
віконце, і я бачу його ноги. Так от: увечері я бачили, як повз віконце
промайнули ноги Димова, і гадаю, що це було вже дуже пізно.
