— Це ваше останнє слово з приводу цього питання?
— Я вам уже сказав: для мене такого питання взагалі не існує.
— Справа ваша… Тільки майте на увазі, що впертість — не завжди цінна якість, а в
вашому становищі це навіть дуже небезпечно. Настільки небезпечно, що я змушений
вас негайно затримати!
Після таких слів деякі брехуни складають зброю. Але Спас тільки зіщулився від
якогось ледь помітного трепету, немов приготувався витримати удар.
— Я сказав вам правду! — наполягає він.
За роки своєї роботи я зустрічав багато людей, які заперечують очевидні факти з
різною мірою переконливості і в різній манері — виражають щире чи удаване
здивування, обурюються або лаються, повторюють у заціпенінні одну й ту саму
фразу або пробують захищатися розумними аргументами. Брехня, так само, як і
правда, може звучати по-різному. Та, маючи певний досвід, не важко розрізнити,
коли людина, яка сидить перед тобою, бреше, навіть якщо погляд у неї такий
невинний і світлий, мов у святого немовляти. Важче встановити, наскільки ця
людина бреше і з якою метою, бо не кожний, хто бреше, є неодмінно вбивця або
співучасник убивства.
— Вас і справді треба було б затримати, — кажу йому, — та я зроблю виняток: ви
ще молодий, вами керує легковажність і, можливо, вам треба дати відстрочку, щоб
ви сповна усвідомили своє становище. Отже, подумайте і, якщо вам на думку спаде
щось розумне, повідомте мене. Ви вільні!
Він підводиться якось скуто, наче все ще не може отямитися після таких
несподіваних поворотів протягом останніх хвилин. Потім, навіть не глянувши на
мене, так само скуто йде до дверей. Хода в нього повільна й непевна. Здається, в
нього під ногами аж надто сильно хитається палуба.
— Хвилинку! — зупиняю я його в останню мить. — Мало не забув: що то за історія з
вашою поїздкою до Югославії?
Спас повільно повертає до мене обличчя. На відкопилених губах — апатія і втома.
— Спитайте ваших людей. Вони відмовили мені у видачі паспорта.
— Вони відмовили, але ж ви хотіли його одержати. До кого й з якою метою ви
збиралися їхати?
— Ні до кого. Просто хотів побачити світ, як це роблять багато громадян.
— А де зараз живе ваш батько?
— Не маю уявлення. Мабуть, десь в Австрії.
— Хіба він вам не пише? Ви з ним не листуєтесь?
— Чи листуюсь я з ним?..
На обличчі Влаєва з'являється така неприязнь, що питання про стосунки між
батьком і сином стає зайвим.
— І все ж таки, чи є у вас бажання зустрітися з ним?
— А чому б ні! — сердито кидає Спас. — Я б із задоволенням зустрівся з ним, щоб
затопити йому в пику.
Здогадавшись, що в мене більше немає до нього запитань, молодик відчиняє двері й
виходить з кімнати.
* * *
Отже, допит двох останніх осіб з накресленого кола — Магди й Спаса — дещо
збагатив реєстр моїх даних. При цьому виявилось, як я вже не раз підкреслював,
що з жінками порозумітися легше. Товаришка Коєва, крім плутанини в своєму
особистому побуті, подарувала мені також два дуже важливих факти. Повідомлення
про пачку стодоларових банкнотів, яких не було знайдено в кімнаті Асе нова,
майже повністю підтверджує версію про мотив убивства. А та обставина, що Асенов
мав звичку класти гаманець під подушку, підкріплює одне з можливих пояснень
складної операції: оскільки об'єкт крадіжки був не в піджаку, що висів на
стільці, а безпосередньо біля Асенова, для вбивці було не досить, щоб Асенов
просто заснув, — йому треба було, щоб він заснув непросипним сном. Та це не
виключає другого можливого пояснення: злодій вважав за потрібне вбити свою
жертву, бо жертва добре знала його й могла викрити на другий же день після
крадіжки.
Ці подробиці добре підпирають мою версію, однак аніскільки не підтверджують її.
Так само не підтверджують; її і наслідки допиту Влаєва. Звичайно, Влаєв — дуже
підозріла особа, і це та ланка в моєму колі, на яку треба буде добряче
натиснути. Звичайно, Спас серед ночі виходив з дому і влаштував цілу виставу з
гульнею для того, щоб приховати свою тимчасову відсутність і забезпечити собі
алібі. Але ж це ще не повністю доведено. Свідчення одного вороже настроєного
сусіда не можуть бути вирішальним доказом, і Спас це дуже добре знає. Та й
потім, навіть якщо це свідчення підтвердиться іншими фактами, навіть якщо сам
Влаєв одступить і признається, що з того? Од вікна, черев яке звик вистрибувати
Спас, до того, другого, вікна на п'ятому поверсі, — чимала відстань, і не тільки
в лінійних метрах, а й у необхідному доказовому матеріалі.
Усі ці питання та деякі додаткові, більш технічного характеру, уважно аналізуємо
разом з полковником.
— Небокрай прояснюється, — визначає без особливого ентузіазму полковник. — Однак
мета ще далеко. А тим часом емігранти вже почали на цьому спекулювати. Учора
ввечері «Вільна Європа» передала коментар.
— Дуже швидко пронюхали.
— Що ж тут пронюхувати. Ми повинні були повідомити матері Асенова в Мюнхен. Такі
речі не можна приховувати. Та й у нас немає підстав це робити.
— Звичайно.
— Так, але все це вимагає максимально прискорити слідство. Я вже казав тобі, що
не збираюся сковувати твої дії, та май на увазі: кожний зайвий день збільшує в
ефірі потік наклепів проти нашої країни.
— Розумію, — відповідаю я, ледь стримуючи зітхання, й підводжусь.
— Що ж до іншого — дій за своїм планом, — закінчує полковник і злегка
всміхається, що його лаконічною мовою означає: «Вибачай, що я тебе підганяю, але
ж і мене підганяють».
* * *
Після всього цього дехто може подумати, ніби я борсаюся в накресленому мною
колі, як розлючений тигр у клітці, чіпляюся кігтями й зубами за слабкі ланки
ланцюга, поки хтось не заволає: «Ой-ой! Змилуйтесь! Це я вбивця!»
Нічого подібного. Спокійно сідаю за свій робочий стіл, і хоч сьогодні настав
п'ятий день відтоді, як я почав цю справу, беру в одну руку телефонну трубку, а
в другу — цигарку і, озброївшись цими двома мирними інструментами, починаю
розмови з колегами інших служб. Потім, вичерпавши теми для розмов, згадую, що я
останнім часом одірвався від подій у світі й всередині країни, й розгортаю
газету.
Хочете — вірте, хочете — ні, але читання газети триває цілий день. Головним
чином тому, що мені заважають її спокійно дочитати. Після того, як я
зателефонував у різні інстанції й поставив запитання, мені тепер безперервно
дзвонять і дають відповіді на ці запитання.
Приблизно за такими ж вправами минає й наступний день. Жодного відлучення з
робочого місця. Ніяких подій, принаймні з тих, що стосуються замкненого кола,
яке мене цікавить. Зате не бракує подій, що відбуваються на дальшій відстані. Ще
дві
