— Симеон сидів до кінця!
— Так, але всупереч інструкціям, які ви йому дали, він підтвердив зовсім
протилежне.
— Невже ви повірите п'яній людині?
— Не забувайте, що ця п'яна людина — єдиний можливий свідок при захисті вашого
алібі…
— Мого алібі?
— А ви що ж думаєте? Що я покликав вас сюди точити ляси? Кожне ваше лжесвідчення
збільшує підозру, що й ви брали участь у вбивстві Асенова.
На Спасовому обличчі поступово з'являється вираз збентеження, його очі нерухомо
дивляться на кут столу. Мені здається, що він навіть перестав слухати мене. Але
саме зараз йому необхідно слухати. Перебороти порожнечу, яка заполонила йому
голову, пригадати наступний можливий варіант захисту й слухати далі.
Я виймаю зім'яту, майже порожню пачку «Сонця» й закурюю.
— Чи можна й мені закурити? — запитує Спас, підкоряючись умовному рефлексові,
коли побачив, як димить сигарета.
— Після того, як закінчимо. Тут не курять.
— Але ж ви курите! — задерикувато заперечує молодик.
— Бо я тут сиджу цілий день, а ви лише дві години. Стільки ж, як у кіно. Уявіть
собі, що ви в кіно.
— Ви хочете сказати, що мені можна «йти в кіно»? — починає так само задерикувато
Влаєв.
— Це вам видніше. А тепер ближче до справи…
— Та зачекайте! Квартирант із сусідньої кімнати може підтвердити…
— Що він може підтвердити? Що у вас грало радіо? Але ж радіо може грати і за
вашої відсутності. Увімкніть — і воно гратиме. І хіба не красномовний той факт,
що близько дванадцятої години ви перемкнули приймач зі станції «Радіо Софія» на
хвилю іноземної станції, яка працює далеко за північ?
— Що ж тут такого? Ми хотіли послухати танцювальну музику, от і перемкнули.
— Але ж саме тоді «Радіо Софія» почало передавати танцювальну музику. До цього
ви слухали Софію близько трьох годин, а як тільки почалася танцювальна музика,
перемкнули приймач на іншу хвилю.
— Коли б знати, що ви так усе повернете, я б не перемикав.
— Знову неправда. За будь-яких обставин ви мусили б перемкнути приймач, бо
передачі наших радіостанцій закінчуються опівночі, а вам було треба, щоб радіо
грало ще довго після півночі…
— Але скажіть: на біса мені це було потрібно?
— Щоб сусіди думали, наче ви вдома, хоч у цей час ви були далеко від своєї
кімнати, зовсім в іншому місці.
— Казки… — знизує плечима Спас.
— Але не дуже приємні, Влаєв. Отже, факт номер три: напоївши Моньо до такого
стану, що він утратив тяму, ви тихенько вистрибнули у вікно й подалися туди,
куди збиралися.
— Неправда!
Вигук — різкий, плечі молодика знову набули своєї попервах прихованої
агресивності, очі настирливо пронизують мене, наче промовляють: «Цього разу —
дзуськи! Я не поступлюся, хоч ти лусни».
— Вас бачили сусіди з горішнього поверху, Влаєв, — спокійно кажу я.
— Це, напевно, було іншим разом.
— Отже, ви часто виходите через вікно?
— Ну й що з цього?
— Нічого поганого. Але навіщо? Важко зачинити двері чи, можливо…
— Важко закрити рот старої. Куди йдеш, навіщо й так далі. Не люблю суперечок. До
того ж це моя дитяча, звичка.
— Ага, дитячі витівки. І в убивства ви теж гралися?
— Навіщо такі натяки?
— Бо ви брешете!
— Доведіть!
— Про це свідчать ваші сусіди зверху.
— Свідчать… Склеротик і злюка. Не може мене терпіти й досі…
— Чому ж це він не може вас терпіти?
— А тому, що ми заважали йому спати.
— Гаразд. Облишмо музику й повернімось до спорту. Отже, ви вмієте стрибати… І
взагалі проходите крізь вікна й балкони…
— У нас немає балкона.
— Ага, немає. Але ж в іншому місці є й балкон.
Спас готується заперечити, але змовчує.
— Отже, якщо підбити підсумки, трьома неспростовними доказами вас викрито у
брехні, й таким чином ваше алібі пропало остаточно й безповоротно. Залишається
відповісти на питання: куди ви пішли й що робили після того, як вистрибнули з
вікна своєї квартири десь близько півночі?
— Для мене такого питання не існує, — повільно відповідає Спас, знову втупивши в
мене свій настирливий нахабний погляд. — Протягом тієї ночі, яку ви маєте на
увазі, я ні на хвилину не виходив зі своєї квартири.
