— Звідки мені знати?
— Як це «звідки мені знати»? Ви щовечора бували разом, ходили в ресторан, він
виймав гаманця й розраховувався…
— Дрібні гроші він виймав з маленької кишеньки.
— А ті гроші, що давав вам?
Вона намагається заперечувати, та, зустрівшись із моїм поглядом, замовкає й
схиляє голову.
— Бачите, Коєва: ви не тільки щовечора ходили з Асеновим по ресторанах, а й
бували в нього на квартирі, одержували від нього гроші й тому не можете не мати
уявлення про його кошти.
— Я маю уявлення, але не рахувала його гроші.
— Мова не про це. Не викручуйтесь.
— Ну, він носив при собі стільки, скільки було треба. В усякому разі, гаманець у
нього завжди був повний.
— Іноземної валюти?
— Валюти в нього майже не було. Я це знаю, тому що просила його купити дещо в
магазині «Кореком», але він мені відмовив.
— Неправда, — зауважую спокійно.
— Навіщо мені брехати?
— Не знаю, але ви говорите неправду. Асенов збирався їхати з Болгарії в
Туреччину. В його паспорті стоїть турецька віза. Людина, яка збирається в
Туреччину, не може їхати туди без валюти.
— Тож чи не я викрала ту валюту?
— Слухаючи, як ви вперто говорите неправду, можна припустити й таке. І потім не
забувайте, що в нас карають не тільки за крадіжку, а й за лжесвідчення.
Магда мовчить і курить, схиливши голову.
— Я не хотів заводити цієї розмови, — кажу я, — та оскільки ви примушуєте мене
до цього, хай буде по-вашому. Ви добре знаєте, що проти вас уже зібралося чимало
компрометуючих фактів. Тільки завдяки тому, що останній рік ви трохи
вгамувалися, проти вас тимчасово не застосовували санкцій закону. Але тепер усе
може змінитися. Остаточно й безповоротно. Той скандал у ресторані знову ставить
на порядок денний питання про вашу поведінку, а сьогоднішня ваша брехня — то
остання крапля, що переповнює чашу терпіння…
— Що ж вам треба від мене, господи!..
— Тільки без сліз. Ви добре знаєте, що мені треба: правди. А ваша поведінка — це
справа інших органів.
— Моя поведінка! Моя поведінка! Що ж тут особливого їв моїй поведінці?.. Наче я
вбила своїх батьків…
Вона враз схлипує й заходиться слізьми. Я закурюю нову цигарку, чекаючи, поки
мине буря.
— Один час я справді збилася на манівці, — починає Магда, витираючи сльози й
намагаючись узяти себе в руки. — Та це вже давно минуло… Тепер у мене єдиний
друг — Філіп.
— …і його друзі… Але щодо Філіпа, то він не дасть за вас і щербатої копійки.
— Я це знаю. Не думайте, що я сліпа. Але хто ще подбає про мене? Кожний прагне
порозважатися, а потім проганяє… Де ж його взяти того, хто б подбав про мене?
— Перш ніж щось брати, треба його заслужити. Влаштуватися на роботу. Знайти для
себе чисте місце в житті…
— Як? — нервово уриває мене Магда. — Я поступала в університет — не набрала
балів… Потім подалася в ТПК[ТПК — Трудова виробнича кооперація:
громадсько-господарська соціалістична організація, що об'єднує на принципі
добровільності трудящих ремісників. ТПК переважно займається побутовим
обслуговуванням населення. _(Прим._перекл.)._] та не можу ж я виконувати таку
стомливу й нудну роботу за якихось п'ятдесят левів… Далі Філіп виклопотав мені
місце офіціантки, але мене там потримали тільки три місяці, бо я заступала…
— Гаразд, гаразд, — кажу я. — Якщо ви серйозно замислились над цим, знайдуться
люди, які вам допоможуть. Але про це — потім. А зараз давайте закінчимо справу.
І ні в якім разі не забувайте мого попередження. Я повторюю запитання: чи носив
Асенов при собі валюту, скільки й яку саме?
— Носив, — тихо відповідає Магда. — Цілу пачку доларів. Не знаю, скільки їх там
було, але він мав цілу пачку банкнотів по сто доларів.
Жінка, втомлена й змучена, повністю капітулювала.
— Де він тримав ці долари?
— В гаманці… Коли зайшла мова про «Кореком», він витяг гаманця, показав мені
пачку банкнотів і сказав: а може, каже, дати тобі сто доларів, щоб ти і їх
розтринькала, хоч я й без того приношу тобі все необхідне… Не думайте, що Асенов
був надто щедрий, мало того, що він не був щедрий, він ще й був дуже
недовірливий і, перш ніж лягти спати, клав свій гаманець під подушку, наче я з
тих, що нишпорять уночі по кишенях чоловіків і потім тікають.
— Хто ще знав про долари?
— Не маю поняття.
— Коєва!..
— Ну що «Коєва»? Може, про це знала й хазяйка, а може, й інші…
— Мене цікавить, кому про це казали ви!
— Здається, я одного разу прохопилася про це Філіпові, мовляв, в Асенова повно
грошей, а я й досі ношу торішні сукні, та Філіп не звернув на це уваги.
— «Повно грошей» чи «повно доларів»?
— Можливо, я сказала «доларів», бо це було невдовзі після випадку з магазином
«Кореком».
Ставлю ще кілька запитань, не так для того, щоб довідатися щось нове, як для
того, щоб уточнити вже відомі мені деталі. Потім для годиться випиваю другу
чарку коньяку й підводжусь. Жінка також встає. Вона не лише огрядна, а й висока
на зріст, та зараз здається зовсім маленькою й безпорадною, — доросла людина з
дитячим розумом.
— А тепер вислухайте мене, Магдо, й постарайтеся запам'ятати мої слова: якщо ви
готові стати до роботи, можете повністю розраховувати на мене й на моїх колег.
Але якщо ці добрі наміри — лише наслідок тимчасового страху, мушу вас
