— Ну, мені дав один студент, він привіз із села…
— Хіба ви не чули, що я сказав: конкретніше! Тобто назвіть ім'я і прізвище!
— Запрянов… Любен Запрянов, студент з нашого курсу.
— Так. І коли Запрянов приніс вам горілку?
— Точно не пам'ятаю… Здається, напередодні…
— Якщо напередодні, то навіщо вам було аж увечері йти в «Бразілію», щоб
сповістити Симеонові цю радісну новину, коли ви могли сказати йому про це ще
вранці?
— Коли б я сказав йому вранці, він ще вранці захотів би випити її, — досить
логічно відповідає Спас.
— Правильно, — киваю головою. — Але він не міг би випити цю горілку вранці з
одної причини. Здогадуєтесь чи ні, з якої саме?
Влаєв силкується надати своєму обличчю виразу зневаги, але воно знову
напружується.
— Симеон не міг би випити цю горілку вранці, бо вранці її ще у вашій квартирі не
було. Ви принесли пляшки аж в обід. Щоправда, вони були загорнуті в газету. На
жаль, ви не змогли загорнути в газету себе, і вас бачили люди.
— Еге ж, саме так і було, — оживає бліде Спасове обличчя. — Любен мені зранку
зателефонував, і я пішов по горілку. Саме так і було, тепер я згадав.
— Але не згадали іншого, — охолоджую його ентузіазм. — Якщо починається раптова
перевірка, вона вже йде до кінця, або, як ви кажете, «до дірки». Ваш Любен не
має ніякого стосунку до тієї горілки. Ви купили її в ресторані «Рила» на вулиці
Раковського. І хоч зробили це в досить віддаленому місці й в обідню перерву,
коли скрізь завізно, офіціант, який загортав вам пляшку, запам'ятав вас.
— Велике діло! — презирливо всміхається Спас. — Я хотів піддурити Моньо. Він із
тих, що хизуються, наче вони добре розуміються на напоях.
— Ви намагаєтесь піддурити й мене, але я вас уже попереджав, що все це вам
тільки на шкоду… Ось ваше перше лжесвідчення.
— Так одразу й «лжесвідчення»… Ви тут звикли полоскати горло гучними словами…
— Ближче до справи, — киваю я, не звертаючи уваги на його заперечення. — Чому ви
так зненацька вирішили влаштувати пиятику з Моньо, і саме того вечора?
— Не розумію, що ви маєте на увазі, кажучи «саме того вечора». Той вечір нічим
не різнився від попередніх… Ми не вперше зібралися випити…
— Облиште свої просторікування. Як вам відомо, саме того вечора вмер чи загинув
чоловік, близький до вашої компанії.
— Звідки мені було знати, що він загине саме того вечора?
— Припустімо, ви цього не знали. А тепер я вас запитую: чому ви так несподівано
влаштували гульбисько?
— Звідки мені знати. Такі рішення завжди несподівані: стане сумно — і нап'єшся…
— … Засумуєш за другом, з яким розсталися п'ять-шість годин тому… — додаю я. —
Якщо ви вже пішли за Симеоном у «Бразілію», можна було залишитися там або
податися в якусь іншу забігайлівку… тим більше, що ви полюбляєте такі заклади.
Та замість цього ви ще в обід вирушаєте аж за п'ять вулиць купувати горілку,
чекаєте, поки звечоріє, приводите додому свого сусіда по кімнаті, знаючи, де й
коли його можна розшукати, й пиячите з ним у тій кімнаті, яка вам остогидла,
тільки для того, щоб послухати мелодію, що також уже сидить у вас у печінках. Чи
не здається вам усе це трохи дивним?
— Не здається, — зневажливо кидає Спас. — І взагалі я не розумію ваших натяків,
хоч здогадуюсь, до чого ви ведете.
— Щоб вам було зрозуміло, ходімо далі. Доки тривала ця дбайливо підготовлена
гулянка?
— До другої години ночі… а може, і до третьої години… Точно не пам'ятаю. В таких
випадках не стежиш за часом.
— Скільки душ досиділо до кінця гулянки?
— Стільки ж, скільки було й напочатку: я й Моньо.
— Моньо не спав?
— Ні, ми лягли разом.
— І ніхто з вас під час гулянки нікуди не виходив?
— Такого не було.
— Отже, тепер на вашому рахунку вже три лжесвідчення, — сухо констатую я.
Спас кидає на мене швидкий погляд, та відразу ж опускає очі. Він схрещує руки,
щоб приховати в них дрож чи, може, просто заспокоїтись, перш ніж зробити
наступний рух. Долоні в нього широкі й міцні, з, короткими пальцями й, певно,
дуже швидко перетворюються на досить небезпечні кулаки. Нема сумніву, що в
іншому місці й за інших обставин ця людина-біцепс неодмінно застосувала б свої
кулаки проти такого співрозмовника, як я.
Людина-біцепс. Влаєв, звичайно, пишається тим, що належить до цієї породи:
респектабельна поза, піратська нахабність у модерному варіанті — проти цього
паскудного світу, де ніхто не подбав про те, щоб заздалегідь забезпечити тобі
зручне місцечко; де всілякі телепні роз'їжджають на власних автомобілях, роблять
екскурсії на Середземномор’я, а тобі відмовляють навіть у паспорті для поїздки н
Югославію.
Людина-біцепс. Влаєв не замислюється над тим, що м язи не залишають слідів в
історії. Навпаки, він, мабуть, пишається тим, що в наш вік, коли люди дедалі
більше цікавляться не м'язами, а інтелектом, бо саме інтелекти роблять революції
та епохальні відкриття, він, людина-біцепс, і далі сповідає культ грубої
фізичної сили, бо вона допомагає йому зігнати свою злість на життя на якійсь
випадковій особі.
Можливо, була б цікаво простежити, звідки береться ця злість, де приховані її
джерела. Та, на жаль, у мене немає часу для психоаналізів. Тому я знову
переходжу до фактів:
— Вся ця історія з гулянкою, Влаєв, не випадкова. Ви це добре знаєте. Я
спробував вам довести, що чимало з цього відомо й мені. Для вас та гулянка була
необхідна, щоб при нагоді можна було довести, ніби протягом тієї ночі ви нікуди
не виходили зі своєї квартири.
— Що ж тут доводити — це й так очевидно.
— Зовсім не «очевидно». Більше того — це брехня.
— Це ваша особиста думка, — презирливо кидає Спас. — Я не збираюсь сперечатися.
Факти в наявності.
— На щастя, так. Але вони зовсім не такі, якими ви хочете їх бачити. Факт номер
один: гулянка була організована навмисно, і ваша заява про подаровану вам
горілку виявилася чистісінькою брехнею. Факт номер два: Симеон знепритомнів або
заснув ще далеко до півночі…
