/>застерегти: буде вам кепсько. Невже вам не набридли приниження й перед нами, й
перед тими, з ким ви водитесь, і перед вашими близькими, які не бажають вас
бачити? Невже ви не можете сказати собі: «Я теж людина й маю в собі сили жити,
як людина»?
— Я це вже казала… — тихо мовить вона.
— Скажіть іще раз! Скажіть голосніше! Скажіть так, щоб ці слова запали вам у
душу і більше ніколи не вилітали звідти! Якщо ви це зробите, в усьому іншому вам
допоможуть.
І я поспішаю до виходу, щоб випередити черговий приступ плачу.
Плач — це добре, розмірковую я, спускаючись сходами. Плач очищає людину, кажу я
собі, простуючи вечірньою вулицею. Погано лише, що деякі жінки, виплакавшись,
вважають, що вони вже спокутували свої гріхи, очистились і тепер можуть знову
починати все спочатку. А оскільки ніколи не можна почати з самого початку, вони
починають звідти, звідки не треба — з брудних історій, за якими йдуть образливі
пояснення, виселення й таке інше, поки не настає останній зрив… В даному разі,
звичайно, не такий випадок.
На бульварі Вітоша в цей час ще багатолюдно. Люди йдуть у кіно або поспішають
додому. Ліза, напевно, вже накрила в кухні стіл для вечері, поки її зразковий
чоловік, який кинув курити, дивиться телевізор, якщо його не запрягли в
господарські справи. А чим, власне, Магда гірша за Лізу? Трохи суворішу ізоляцію
від поганого оточення, трохи більше сили волі, й та сама Магда могла б стати
якщо не світилом інтелекту, то принаймні скромним світилом домашнього вогнища,
доброю матір'ю й турботливою дружиною…
Мої думки урвав пронизливий свисток міліціонера: поринувши в думки, я переходив
вулицю Алабін при червоному світлі. Нічого не вдієш: повертаюся назад і водночас
одриваюся від морально-побутових проблем, щоб переключитися на розділ
криміналістики, відомий під назвою «Розслідування вбивств».
І все-таки, які щасливі мої колеги з морально-побутового відділу! Виправні їхні
пацієнти чи ні, але вони завжди в наявності.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Коли розв'язуєш задачу з підручника, можеш братися за неї з будь-якого кінця,
випробувати сто різних варіантів, закреслювати й починати все спочатку, аж поки
знайдеш правильну відповідь. Та коли маєш справу з живими людьми, найменше
порушення послідовності, зайва поспішність можуть назавжди перешкодити
з'ясуванню істини. Бо поки ти розв'язуєш свою задачу, злочинець так само б'ється
над своєю — намагається проникнути в твої наміри, заплутати сліди, підсунути
тобі фальшиві факти.
Можливо, це тільки чиста теорія і в багатьох випадках все не так уже й складно,
особливо, коли злочинець — дурень або викрив себе з самого початку. Та оскільки
вбивця Асенова зовсім не дурний і не виявляє ніякого бажання викриватися, я теж
з самого початку слідства постарався дотримуватися суворої послідовності ходів,
і якщо хтось гадає, що я навмання кружляю містом і розмовляю будь з ким, то він
глибоко помиляється. Досі все йде точно за програмою, й останній номер цієї
програми — громадянин Спас Влаєв.
Наша зустріч відбувається аж на четвертий день уранці: атракціон влаштовано в
моєму кабінеті, бо є особи, яких з певних міркувань треба допитувати в суворо
офіційній обстановці, точно за процедурою, аж до заключного протоколу.
Чоловік, якого вводять до мене, ще молодий, але вже не юнак, десь у віці між
двадцятьма й тридцятьма роками, досить високий на зріст, широкоплечий, у куцому
темному плащі й вузеньких штанцях. Вигляд у нього геройський. Він ще здалеку
пильно дивиться на мене примруженими недовірливими очима й наближається
впевненою ходою, трохи похитуючись, наче ступає палубою пароплава у відкритому
морі. Особа для мене нова, але тип добре знайомий. Для таких, як він, весь світ
— звичайнісінький пароплав пригод, нестійка, хитка палуба, на якій згодом мають
відбуватися веселі події, бійки, кровопролиття тощо.
Кидаю швидкий погляд на гостя, тільки для того, щоб пересвідчитись, що він
справді ввійшов до кімнати, і приступаю до формальностей — ім'я, вік, домашня
адреса й т. ін. Новоприбулий відповідає на мої запитання неквапливо, ніби хоче
показати, що моя офіційність йому не дуже імпонує. В його позі — широко
розставлених ногах і трохи випнутих грудях — відчувається прихована
агресивність, властива отим тварюкам, що сунуть вулицями так, наче тротуар
тільки для них, і намагаються ніби ненароком штовхонути плечем перехожих,
шукаючи найменшого приводу для бійки — не з якоюсь метою, а просто так, аби
показати, хто вони такі й на що здатні.
Показую очима на стілець біля столу, і Влаєв сідає, так само повільно, трохи
схилившись уперед, наче надмірні м'язи не дозволяють йому триматися прямо, як
усі люди.
Пропоную гостеві дещо розповісти мені, зокрема детально описати вечір і ніч його
останньої пиятики з Моньо, й, очікуючи, спрямовую байдужий погляд на його
обличчя. Таке собі майже кругле обличчя, не вродливе й не потворне, з невеликим,
трохи кирпатим носом і маленькими нахабними очицями, надивовижу бліде як для
такого здорованя, майже безкровне, немов уся кров збігла в могутні м'язи.
Влаєв починає свою розповідь так само повільно, розбавляє її порожньою
балаканиною, загальними фразами, зайвими паузами, наче вирішив до кінця
випробувати моє терпіння:
— … Здається, ми полаялися з матір'ю… хіба ви не знаєте цих жінок. — коли вони
досягають критичного віку, їм нічого не варто влаштувати скандал тільки тому, що
ти не поклав на місце носовичок… Я, власне, й не знаю, чого ми посварилися —
через носовичок чи щось інше… Потім я прибрав у своїй кімнаті… Симеон кудись
вийшов… Я почав читати, навіть можу точно сказати, яку саме книжку…
Він і справді вирішив перевірити моє терпіння чи мої розумові здібності й верзе
оце, либонь, тільки для того, щоб поглузувати з мого дурного наміру проводити
допит. Його розтягнута, зовсім скупа на факти розповідь триває аж п'ятнадцять
хвилин, поки він нарешті приступає до викладу подій того вечора. Я зиркаю на
годинник і, аніскільки не прикидаючись, делікатно позіхаю.
— Зрозуміло, — уриваю його. — Годі вже про ваші літературні й музичні інтереси.
Ви, якщо не помиляюсь, вивчаєте право?
Влаєв мовчки киває, навіть не завдає собі клопоту відповісти.
— В такому разі перш за все треба було б навчитися розмовляти. Ви користуєтеся
стилем старих плетух, Влаєв. З тією різницею, що слова плетух усе-таки мають
якийсь вміст. Ви ж, очевидно, не спроможні висловити своїх думок, бо їх у вас
або немає, або ви змушені їх приховувати.
Гість неприязно блимає на мене, і його права рука несамохіть здригається.
— Може, ви збираєтесь мене вдарити? — доброзичливо всміхаюсь я.
— Я знаю, що такі, як ви, дуже сміливі, коли сидять за столом, — буркає Спас,
опановуючи себе. — Та якщо ви викликали мене для того, щоб ображати…
— Ви добре знаєте, для чого я викликав вас, — відповідаю зовсім спокійно. — І
оскільки ви, як я вже сказав, не вмієте або не бажаєте говорити осмислено, я дам
вам один маленький урок, і ви надалі відповідатимете на мої запитання ясно й
точно, ні на мить не забуваючи про те, що ви несете відповідальність за кожне
неправдиве свідчення. Отже…
Я роблю невеличку паузу, допитливо вдивляючись у маленькі нахабні очиці. Влаєв
сидить, так само визивно нахилившись до столу, але у виразі його обличчя помітна
напруженість.
— … ви покликали Симеона з «Бразілії» під приводом того, що одержали дві пляшки
домашньої сливовиці. Від кого ви їх одержали?
— Від знайомих.
— Надто загально сказано. Конкретніше, якщо можна!
