— Всі ці дні я вдома, — відповідає жінка, відмовившись од наміру прикрити свої
форми.
— Когось чекаєте?
Вона ствердно киває.
— Либонь, мене…
— Вас чи когось іншого, хто прийде й забере мене… Отже, годі грати комедію.
Казатиму те, що думаю, — хоч пан, хоч пропав. Можна й так.
— Не поспішайте, — заспокоюю її. — Ще не настав час когось брати.
Оглядаю меблі й зауважую:
— Тут стоїть ще одна канапа… Маєте сусідку?
— Мала, — вточнює Магда. — Раніше ми жили з Дорою.
— То чому ж ви не винесете канапу, щоб звільнити місце?
— Я хотіла була винести, та потім передумала: навіщо робити подвійну роботу! Все
одно Дора не сидітиме вічно біля Марина.
— Ви так гадаєте?
— А як же інакше? Якщо вже записали твою біографію…
— Хіба це так важливо: записали чи ні? Важливіше, яка вона. Хто робив вашу
біографію: той, хто записував, чи ви самі?
— І то правда! Що я такого зробила! Жила своїм життям.
— Ну, й до чого ж це призвело?
— Призвело… Я хотіла, щоб призвело до того ж, до чого призводить усіх, коли б не
втрутилася якась сила… Я була вже майже заручена з Асеновим.
— Що ж то, по-вашому, за сила?
— Звідки я знаю? Як мені здається, тут не обійшлося без Гелевої. Гелева не може
мене терпіти.
— За що?
— Думає, ніби це я відбила в неї Асенова. Та дурепа навіть не розуміє — якщо
Асенов один-два рази й заскакував до неї, то це були звичайнісінькі походеньки
холостяка.
— Вона розраховувала вийти за нього заміж чи?..
— Саме на це й розраховувала своїм курячим розумом!
— Гм… Дехто любить зрілих жінок….
— Але ж не перезрілих.
— Гаразд, — кажу я. — Облишимо статеве питання. Розкажіть мені докладніше про
ваші зустрічі з Асеновим під час його останнього приїзду, про розмову в
«Балкані» й, звичайно ж, про заключний скандал. Спокійно, докладно й без
пропусків.
— А чому ж ні! Я вам усе розповім… Тільки пошукаю цигарки… Я б пригостила вас
кавою, та немає… Може, хоч вип'єте коньяку?
— Можна, — холодно кажу я, вирішивши, що це непогана ідея.
Звичайно, в Магди ця ідея пов'язана з іншим: пригадати під час частування
вказівки Філіпа і взагалі повторити подумки весь урок.
Господиня приносить півлітрову пляшку «Плиски» й дві чарки, звичним жестом
наповнює їх, знову сідає на канапу, повторює номер з підтягуванням спідниці і
тільки після цього закурює цигарку. Відтак починає розповідь, сповнену зайвих
подробиць і зайвих відхилень, розповідь, яка нічим не доповнює те, що мені вже
відомо.
— Та-ак, — зітхаю я, вдаючи, ніби не помічаю, як Магда знову наповнює мою чарку.
Вже досвідчена дівчина, а не може збагнути, що такого, як я, двома наперстками
коньяку не здивуєш.
— Та-ак. А як же ви все-таки познайомилися з Асеновим?
— Е… точно не пам'ятаю.
— Як же це так? Початок великого кохання, зустріч з майбутнім нареченим, а ви
«точно не пам'ятаю»… Спробуйте пригадати.
Жінка напружено морщить невисоке біле чоло, чи то поринаючи в спогади, а чи
розмірковуючи, що сказати, а що замовчати. Бо навіть найдокладніший попередній
інструктаж ніколи не може передбачити всіх запитань, які виникають під час
допиту.
— Ми були, здається, в «Ропотамо» з Філіпом та іншими. За сусіднім столиком
сидів Асенов, якого я спочатку вважала за іноземця, і він так витріщився на
мене, наче ніколи в житті не бачив жінки. Я теж кілька разів зиркнула на нього…
не те, щоб він мене зацікавив, — просто в нього на руці був масивний золотий
браслет… як у дами.
— Цікаво…
— Нічого цікавого, потім я збагнула, що це браслет для годинника… тільки
годинник він чомусь носив на внутрішньому боці руки, й тому цей браслет скидався
на жіночу прикрасу…
— Що сталося з тим браслетом? Він його вам подарував?
— Усі ви з тої хати допитуєтесь про подарунки…
— Я ні про що не допитуюсь. Просто цього браслета в Асенова не знайдено.
Магда знову морщить чоло й дивиться на мене так, наче хоче перевірити, чи нічого
я не переплутав, потім пояснює:
— Бо він більше його не носив. Останні два рази, коли приїздив, він уже був без
нього. Хіба не знаєте: митницька декларація, зайва морока…
— Можливо. А чи багато він мав при собі грошей?
