— Наскільки мені відомо, він вам допомагав.
— Так, давав подачки. Коли Марин допомагає — це все одно, що він кладе милостиню
в руку жебрака. Про кожну дрібницю його треба благати й добре благати, аж поки
він переповниться почуттям власного благородства й зволить щось тобі підкинути.
— А хіба ви не брали самі, не чекаючи подачок?
Господар якусь секунду пильно дивиться на мене й раптом заходиться дзвінким
юнацьким сміхом:
— Ха-ха, і таке робив…
За мить він знову стає серйозним і пояснює:
— Я робив це не для того, аби щось узяти, а скоріше для того, щоб підштрикнути
брата. Одного разу навіть передав куті меду…
І він у кількох словах розповідає про історію з доларами, тактовно замовчуючи
лише про Дору.
— Певна річ, коли б я знав, що це не його гроші, я б такого не зробив, — пояснює
Філіп. — Але звідки мені було знати про це? Я гадав, що долари — його, і вирішив
собі: нехай трохи помучиться за кордоном, як я мучусь тут кожного дня…
— Вам справді важко живеться?
— О, тепер уже ні. Останній рік я не можу на це поскаржитись. Я одержую
замовлень навіть більше, ніж можу їх виконати. Бачте он там, — він махає рукою
на стіл біля вікна, — то все проекти. Але знаєте: гроші — це ще не все.
— Чого ж вам іще не вистачає?
— Я скажу, якщо це вас справді цікавить.
Однак замість відповіді він виймає з кишені пачку «ВТ», пропонує мені сигарети й
лише після того, як ми закурюємо, нахиляється до мене й промовляє напівголосно,
але багатозначно, немов на сповіді:
— Мені бракує щастя, пане інспектор, щастя!
— Це взагалі дуже дефіцитний товар, — зауважую я.
— Так, але не для всіх. Наприклад, для мого брата це не дефіцит…
Філіп підносить вгору руку, — хлопцю, певно, здалося, що я хочу заперечити йому,
та оскільки я мовчу, провадить далі:
— Звичайно, Марин працює, і працює багато. Буває, кряжить над кресленням цілі
ночі. Та хіба я не працюю? Хіба я теж не просиджував ночами за цим столом? Ну й
що ж з того? Один — всіма визнаний архітектор, талант, улюбленець долі, а другий
— ремісник, халтурник, поденник….
Він знову здіймає вгору білу випещену руку, наче боїться, що я переб'ю його, хоч
у мене такого бажання, як і раніше, не виникай.
— Не подумайте, що я кажу це від заздрощів. Нехай мій брат і такі, як мій брат,
процвітають. Це цілком нормально. Якщо він роботящий і здібний, — це нормально.
Та чи нормально, коли й інші, також здібні й працьовиті, тупцюють на одному
місці? Пробачте, що я знову пошлюся на власний приклад, та що вдієш — зблизька
видніше. Так от: за дипломну роботу я одержав трійку. Чому? Тому що я мав
розважливість чи нерозважливість дотримуватися порад свого професора. Це добре,
але ж смаки мого професора не збіглися зі смаками більшості членів ради. І мені
вліпили трійку за сумлінний твір, який забрав стільки праці. Потім, збагнувши,
що академічний живопис уже не в моді, я спробував інше, ось воно! — Він
зневажливим жестом показує на полотна, від оцінки яких я ще раніше утримався. —
Модерно й не гірше від багатьох інших модерних полотен. І що ж? Мої твори не
прийняли на виставку, бо саме тоді дехто злякався й оголосив війну модернізму.
Гаразд, вирішив я. Засукав рукави й за два місяці підготував цілу серію пейзажів
з Копривщиці[КОПРИВЩИЦЯ — місто-курорт у горах; в ньому збереглося багато
архітектурних пам'яток епохи болгарського Відродження. _(Прим._перекл.)._] ,
таких уже реалістичних, що далі нікуди. Хотів їх виставити. Прибула комісія,
дивилися, перешіптувалися й сказали: ні! Мовляв, це учнівські етюди, застаріла
техніка тощо. Можна було й далі намагатися пробити головою стінку. Повірте, мені
впертості не бракує. Але ж треба на щось жити. Стався конфлікт з братом, я
перебрався сюди й почав малювати вивіски.
Він замовкає, не зводячи з мене погляду своїх ніжних карих очей, немов
намагається відгадати, збагнув я його одіссею чи слухаю тільки заради
пристойності. Потім додає:
— Якщо б обставини склалися по-іншому, наслідки могли б бути зовсім протилежні,
чи не так? Коли б смаки мого професора співпали зі смаками членів ради, я б міг
одержати відмінну оцінку. Коли б я подав свої картини на рік раніше, їх прийняли
б на виставку… Щасливий збіг обставин — і маєш успіх! Я знаю, ви скажете:
можливо, мені бракує таланту абощо, але талант, пане інспектор, це складна
штука, і, щоб розібратись, є він у тебе чи немає, треба, щоб минули роки, а хіба
мало звичайних собі посередностей, яких вважають талановитими й вихваляють у
газетах?
— Звичайно, є й такі випадки, — обережно зауважую я, оскільки цього разу мій
співрозмовник замовкає остаточно. — Хоч, одверто кажучи, я дуже далекий від цієї
галузі мистецтва. Я, так би мовити, спеціалізуюсь на вбивствах, та й то не як
практик, а…
— Це я знаю, — всміхається Філіп. — Даруйте за вилив почуттів, але ж знаєте:
кожному болить своя рана.
— Так, — відказую я. — Важливо, щоб ця рана не кровоточила. Тоді вона загоїться.
Якщо, звісно, вона не смертельна.
— До цього ще не дійшло. Якось тримаємося на поверхні. Взагалі я звик дивитися
на життя спокійно.
— Ви справді на вигляд спокійна людина. Навіть зараз, розповідаючи про те, що
вам наболіло, жодного разу не підвищили голосу. Як же це сталося, що ви,
спокійна людина, зчинили того вечора скандал?
— Хіба ж ви не знаєте: і найспокійніша людина іноді вибухає.
— Невже від ревнощів?
— Авжеж! Від ревнощів!..
— Принаймні так ви написали в своєму поясненні.
— А що ж іще можна написати в поясненні на півсторінки? Та й яка користь від
того, що ти напишеш, коли тебе вже посадили в буцегарню?
— Правда завжди корисна.
— Звичайно, я й не збираюсь нічого приховувати. Але правда, як правило, складна
річ, а чим складніше пояснюєш, тим менше тобі вірять. Тому в деяких випадках
краще послатися на звичайну причину, щоб усі були задоволені.
— А яка ж була справжня причина?
— Щоб у ній розібратися, треба почати трохи здалеку…
— Почніть, якщо хочете, з самого початку і взагалі розповідайте спокійно. Мені
особисто нема куди поспішати.
— Треба було б почати з того, що я не спілкуюся з мистецькими колами, почасти
тому, що мене не визнають за художника. І оскільки — хоч мені вже стукнуло
тридцять — я скоріше знаходжу спільну мову з молоддю, ніж зі своїми однолітками,
