— Хіба можна знати Філіпові наміри? Щоб здихатись Магди. Або забезпечити собі
запрошення до Мюнхена. Або живитися з багатства Асенова. Звідки мені знати!
— А другий контакт?
— Другий, а точніше перший, був з австрійцем Кнаусом. Той, здається, також
залицявся до Магди, але не закохався в неї, тому зв'язки Філіпа з Кнаусом були
переважно на грунті гульні — бари, ресторан «Плиска» тощо. Австрійцеві подобався
Філіп, бо Філіп з тих людей, котрі знають, як триматися в будь-якій компанії.
Кнаус запрошував його до себе в гості у Відень, і Філіп якийсь час таки
сподівався одержати закордонний паспорт…
— Він для цього щось робив чи тільки «сподівався»?
— Він хотів, щоб брат забезпечив його паспортом, але. цього разу Марин чомусь не
пішов у нього на поводі. Власне, саме це найбільше й озлобило Філіпа, і він
украв долари одразу ж після історії з паспортом.
— А чому він сам не подав заяви про паспорт?
— Бо саме тоді на цьому ж погорів Спас. Спас спробував був одержати паспорт для
поїздки в Югославію.
Мабуть, його підбив на це Філіп, щоб подивитися, чи вийде щось із його витівки.
Але Спасові відмовили, і Філіп відклав свій задум до кращих часів.
— Зрозуміло, — кажу я. — Спасибі вам за відвертість. І вибачайте, якщо я вас
утомив.
Вона встає, мне в попільниці недокурок, який і так уже погас, втомлено киває
головою й, не глянувши на мене, виходить.
Та-ак. Усі ці історії — багатющий матеріал для пізнання характерів, але для
слідства вони не дуже цінні. Надто, коли мати на увазі, що мені треба поспішати
й що досі всі мої знахідки не дуже наблизили мене до головного в цій справі. А
головне, як ви, може, ще пам'ятаєте, — там, на п'ятому поверсі, в затишній
квартирі, а точніше — на ліжку, Що в тій квартирі: нерухоме тіло на м'якій
ковдрі з підшитим простирадлом.
* * *
Навіть найщиріші люди іноді страшенно перебільшують пади своїх ближніх. Мовою
філософів це називається суб'єктивним сприйняттям об’єктивних речей. Тому чим
більше мінусів нагромаджується навколо даної особи, тим дужчає в тебе бажання
самому вивчити цю особу, щоб розібратися, чи справді вона така вже пропаща.
Коротше кажучи, після деяких спостережень я в другій половині дня викликаю
службову автомашину й мчуся в напрямку Симеонова[СИМЕОНОВО — передмістя Софії.
_(Прим._перекл.)._] , поминаючи весняну свіжість лісу, квітучі галявини,
сповнені пташиного співу, голубінь озер, одне слово, всі ті картинки, що ними
рясніють дитячі читанки.
Зупиняюсь там, де за моїми розрахунками мав би бути барак, але не бачу ніякого
барака. Невеликий садочок, вкритий білим цвітом, і чепурненький будиночок,
схожий на ті, що їх малюють у читанках. Виходжу з машини і тільки-но починаю
озиратися навкруги з надією побачити, де ж притулився той загадковий барак, як з
будиночка виходить високий на зріст чоловік:
— Пробачте, ви когось шукаєте?
Голос виразний і чистий. Як у співака чи оратора.
— Товариша Філіпа Манева.
— Він перед вами, — відказує чоловік і підходить до Мене.
Моє службове посвідчення аж ніяк не впливає на привітність чоловіка, й після
машинального «прошу» він проводить мене до дверей.
У Філіпа Манева така ж постава, як і в його брага, він дуже схожий на нього й
обличчям, хіба що воно гарніше. Принаймні не набурмосене, хоч водночас його
трохи спотворює модна борідка. Коли ми заходимо всередину й Філіп пропонує мені
обшарпане шкіряне крісло, я несподівано для себе роблю відкриття, що навіть
борода не псує приємного враження, яке справляє господар. Щоб мене остаточно
переконати в цьому, він усміхається білозубою усмішкою, дивиться на мене
відкритим поглядом м яких карих очей і зауважує:
— Я ще з учора чекаю, що ви мене викличете.
— Навіщо забирати у вас час? Ви вже дали показання.
І щоб трохи змінити тему розмови, запитую:
— Отже, це і є той «барак»? Для барака зовсім непогано.
— Так на нього кажуть, — пояснює Філіп, розташувавшись на канапі. — Моя мати
колись назвала цей будиночок «бараком», боячись, щоб його не націоналізували.
Вона, знаєте, була з тих людей, які, маючи одну черепичину, боялися, що її
неодмінно націоналізують.
Зрештою, ця дачка нічого собою не являє, з усього видно, що вона складається
головним чином з просторого холу, де ми сидимо. Хол вмебльований з претензією на
артистичність: в кутку — тринога, на якій стоїть побутовий пейзаж зі старими
будинками, ще кілька картин притулено до стіни (дві з них також з народного
побуту, про решту ж не можу нічого сказати, оскільки не розумію, що на них
намальовано), одна стіна суцільно заклеєна кольоровими краєвидами різних країн —
альпійські луки, тропічні пальми, ейфелеві вежі й хмарочоси.
— Ви любите далекі країни?
— А хто їх не любить? — легко всміхається господар, перехопивши мій погляд. —
Тільки для таких, як я, ті далекі країни неприступно далекі.
— Що ж удієш… — кажу я. — Складна міжнародна обстановка, брак валюти… Будемо
сподіватися, що події розвиватимуться на краще.
— Будемо сподіватись, — киває Філіп. — А поки що одні дивитимуться на
фотознімки, інші ж подорожуватимуть…
— Ви маєте на увазі свого брата?
— І його теж.
— Він подорожує у службових справах.
— Знаю. Але все-таки подорожує!
— Ви, здається, не дуже прихильні до свого брата?
— Ніскільки.
— А точніше?
— Як вам сказати… звичайно, він мені брат, і інколи я це відчуваю, але тільки
інколи…
