— Зрозуміло, — киваю головою. — А як усе інше?
— Так само: байдикування й велемовні фрази. Особливо в того нашого філософа
Моньо. Дайте йому тільки привід, і він почне жувати: «Життя — це нісенітниця»,
«Розвиток — рух до самогубства», — Ліза вимовляє ці претензійні фрази,
намагаючись наслідувати голос Моньо. — Я вивчила напам'ять його одкровення. То
кінчай життя самогубством, сказала я йому, а мені дозволь іти своїм шляхом,
дурень нещасний. Так просто в очі й сказала, і більше нога моя не ступала в їхню
«Бразілію». Кажу вам чесно, що я про них уже геть забула…
— Я вам вірю. І дуже шкодую, що примушую вас згадувати про все це, але що зробиш
— цього вимагає справа. А що то була за історія з Асеновим?
— Така ж дурна, як і всі їхні історії. Надумав Філіп видати Магду заміж за
Асенова. Мовляв, пам'ятай, що це я влаштував твоє життя. Май це на увазі й, коли
поїдеш до Мюнхена, не забудь мене покликати до себе в гості.
— Він так і казав?
— Ні, не казав, але мав на увазі. Філіп не з тих людей, які називають речі
своїми іменами.
— Ну й що далі?
— Та нічого. Вона пішла з Асеновим. Наче їй не байдуже, з ким іти. Аби тільки
перепала якась кофтинка, а все інше…
— А потім?
— Що було потім, не знаю. Я саме тоді покінчила з ними, й нога моя не ступала
більше в їхню «Бразілію».
— Ви не помилилися. Хоч я чув, що там була дуже смачна кава.
— Ой, що ж це я! Може, вип'єте чашечку кави? — раптом підхопилася Ліза. Мабуть,
вона сприйняла моє зауваження як натяк.
— Та ні. Дякую. Я з вашого дозволу вже піду. Господиня супроводжує мене до
дверей, не без гордості несучи свій випнутий живіт. Гарненька жіночка з
природним хистом бути хазяйкою, матір'ю й командиром у сім'ї.
Дивно, як вона могла потрапити в ту ледачу компанію. Либонь, у пошуках чоловіка.
— Ви ще прийдете? — обережно запитує Ліза, проводжаючи мене.
— Не думаю. Навіщо?
— Я не заперечую, але, розумієте, не хотілося б, щоб ці розмови відбувалися в
присутності мого чоловіка.
— Будьте спокійні, — відказую я. — І стежте, щоб він знов не почав курити.
— За це не хвилюйтесь, — самовпевнено всміхається Ліза.
* * *
Наступний мій візит — на горище. Хоч я кажу «горище», не думайте, що це якесь
звалище з розбитими вікнами й павутинням у кутках. Цілком можливо, що спочатку
воно мало саме такий вигляд, але то вже давно в минулому. Приміщення просторе, з
добре виштукатуреними й свіжопобіленими стінами, зі старанно натертою підлогою,
широким вікном, з якого відкривається краєвид на сусідні дахи, зі старовинними,
але ще гарними меблями. Веселі фіраночки в синіх і білих квіточках. Чудова
репродукція з картини «Шильйонська в'язниця» така приваблива, що й собі хочеться
стати в'язнем. Горщик із ніжною крученою рослиною, що вкрила своїм зеленим
листям усю стіну.
Дідок, який супроводить мене до цієї горішньої студії, низенький на зріст, але
рухливий і витривалий, з породи тих, що живуть, набридаючи своїм родичам,
вибачте, аж до глибокої старості. Дивлячись на господаря з висоти свого зросту,
я не можу збагнути, як він примудрявся обіймати велетенську постать громадянки
Гелевої. На щастя, зараз мене цікавить зовсім інше.
— Ви чудово влаштувалися, — кидаю одну з чергових своїх банальностей,
розташовуючись у запропонованому мені кріслі.
Це не крісло, а сама насолода. Сидиш і відчуваєш, як з тебе виходить утома, як
ти з полегшенням кудись провалюєшся, і треба добре напружити всі вольові центри,
щоб не задрімати. Нічого дивного. Як я вже казав: меблі — старожитні.
— Так, у вас затишно, — повторюю свою банальність у новій варіації.
— Ну, а що ж іще лишається старій людині, окрім як звити собі гніздечко, —
відповідає Лічев, якого, з усього видно, більше непокоять, аніж тішать мої
похвали.
Господар, здається, з тих людей, які вважають, що коли їх хвалять, їм неодмінно
готують якусь пастку. Я закурюю цигарку. Дідусь одразу ж підводиться, підносить
мені попільничку й клацає на стіні біля мене якимось вмикачем. Чути м'яке
дзижчання, і, на мій подив, дим од цигарки плавно пливе до стіни, зникаючи в
невеличкому отворі, що його тільки зараз помічаю.
— Тепер можете курити скільки завгодно, не отруюючи повітря, — пояснює господар.
І тут же самовдоволено додає:
— Мій винахід. За принципом пилососа.
— Хитромудра штукенція. Хоч, як на мою думку, можна було просто відчинити вікно.
— А як узимку? Одчинив вікно — і знов розпалюй грубку. З такою, як у мене,
пенсією треба все враховувати.
— Ваша правда, — погоджуюсь я.
— А як вам оце?
Він натискає кнопку над ліжком, і з радіоприймача, що в протилежному кінці
кімнати, лине музика.
— Звичайний вмикач, — обережно зауважую я.
— Так, але ж вмикач аж онде. Навіщо мені було робити новий вмикач біля ліжка?
Клацнув — і готово! Лежиш собі, хочеш — увімкнув, хочеш — вимкнув.
— Здорово!
— А подивіться, що в кухні… — ще більше пожвавлюється старий.
— Із задоволенням, але пізніше, — пускаю в дію і я свій вимикач. — Зараз я хотів
би, щоб ви розповіли мені про свою колишню дружину. Коли ви востаннє були в неї?
— О, коли ж це… мабуть, з тиждень тому.
— А точніше?
— Так, рівно тиждень тому: минулого вівторка. Я це добре пам’ятаю, бо вимагав у
неї гроші, а вона мені сказала: у вівторок, мовляв, вона нічого не робить, тим
паче не повертає грошей.
