— Вибачте, — каже він, — але у мене в голові така плутанина.
— Згоден. Наведіть лад у своїй голові, я зачекаю. Тільки не забувайте, що я
прийшов сюди не для того, щоб розважатися, і що ви несете відповідальність за
свої свідчення. Не знаю, чи зрозуміли ви, що йдеться про вбивство.
— Здається, останній інформаційний бюлетень, який я чув, був о десятій тридцять…
— Здається чи ви в цьому впевнені?
— Так, упевнений. Принаймні нічний випуск я не чув. Останнє, що пам'ятаю, була
якась передача про джаз… Я пам'ятаю це, бо ще сказав Спасові, мовляв, патякає
зовсім нетямуща в джазі людина…
— А коли й чому ви переключилися з магнітофона на радіо? Така чудова
«Бразільська мелодія» і раптом…
(До речі, ця чудова мелодія настирливо скавучить уже п'ятий чи шостий раз, і я
здригаюся від самої думки про те, що вона відлунюватиметься в моїй голові ще
багато тижнів).
— Здається, ми ввімкнули радіоприймач десь о восьмій годині. Не можу точно
пригадати, але пам'ятаю, що Спас хотів послухати останні вісті…
— А потім?
— Потім він собі грав, а ми взагалі забули про нього.
— Гаразд, — киваю. — Не буду більше вам набридати. Мабуть, вам треба готуватися
до лекцій… Якщо не помиляюсь, у вас закінчується семестр?
— Семестр уже давно закінчився. Я навіть вдруге записався на той самий курс, —
соромливо зізнається Моньо. — Гірше, що з іспитами ніякого просвітку…
— Он як? — співчутливо запитую я. — Стільки випито — й ніякого просвітку?
— Це теж входить до ваших службових обов'язків? — несподівано ображається юнак,
і губи його сіпаються.
— Пробачте за відхилення, — кажу я, встаючи. — Але побачивши, як ви живете, й
подумавши про те, як би ви могли жити…
— Дякую за співчуття. Тільки, знаєте, в мене такий принцип: терпіти не можу
порад.
Ач який! Він ще й зубатий, оцей білявий юнак. Моньо дивиться на мене світлими
очима, які нараз стали холодними й непривітливими, й пояснює:
— Ніколи не роби так, як тобі радять інші, й ти не помилишся. Оце мій принцип.
Бо кожен думає передусім про себе, а не про інших.
— Видно, що ви пильнуєте свої інтереси, — кажу у відповідь. — Так пильнуєте, що
навіть забуваєте про те, що інтереси людей іноді можуть збігатися…
— Це ще й краще, якщо збігаються! — відповідає Моньо, трохи пом'якшавши.
— Все залежить під того, який це збіг. Дивіться, щоб ваші інтереси не збіглися з
інтересами злочинців і негідників.
— Я не злочинець! — знов ошкірюється він.
— Припускаю. Інакше я б не заводив цієї розмови. Але йдеться не тільки про те,
хто ви зараз, а й про те, ким ви станете. Люди змінюються. Одні йдуть уперед,
інші деградують.
— Дуже цікаво, — намагається бути дотепним Моньо.
— Не можна весь вік прожити в такому стані і в цій кімнаті… заливатися горілкою
й слухати бразільські мелодії… Ви мусите або самі вибратися звідси й знайти своє
місце в житті, або ж вас вишпурнуть, як паразита й покидька. Не можна без
кінця- краю перескладати іспити.
— Це моя особиста справа, — огризається юнак.
— Поки що так. Але згодом це стане не тільки вашою особистою справою.
Користуйтесь нагодою, поки у вас є можливість самому прийняти якесь рішення. Так
буде краще й благородніше. Бо потім замість вас це зроблять інші.
Останні слова прозвучали погрозливіше, ніж мені хотілося, мабуть, тому, що
«Бразільська мелодія» раптом обірвалася.
Моньо дивиться на мене похмуро й спантеличено, певно, обдумує, що відповісти, та
мені не потрібна його відповідь. Я киваю й виходжу.
Надворі вже поночіє, коли я нарешті залишаю будинок двох «бразільців», навівши
ще деякі довідки в сусідніх квартирах. Поночіє, але моя робота не скінчилася, —
в мене ще має відбутися остання зустріч, призначена на сьогоднішній день. Сідаю
в тролейбус, і він довозить мене до нових корпусів житлового масиву «Схід».
Облишу нецікаві, але улюблені багатьма письменниками й прибуткові для них
описання звичайних вулиць і сходів, зауважу лише, що приміщення, в якому я
опиняюсь, — повна протилежність забрудненій і захаращеній квартирі, де мешкає
Моньо. Простора студія, з кінця в кінець застелена бежевим килимом, чудові легкі
меблі, світлі стіни з кількома витонченими світильниками, дві картини (говорити
про них не буду через свою необізнаність) і широкий стіл у кутку, завалений
кресленнями, — такий загальний вигляд «мертвої натури». Що ж до живої — тут на
першому місці господар Марин Манев, тридцятип'ятирічний архітектор, неодружений,
під судом і слідством не перебував, і на другому й останньому місці — Дора
Денева, двадцятичотирьохрічна студентка, під судом і слідством теж не
перебувала, мені її відрекомендували як наречену вищезгаданого Манева.
Господар пропонує мені стільця, сам сідає на канапу біля Дори і, знаючи вже, хто
я, спрямовує на мене запитливий погляд.
— Як у вас гарно, — доброзичливо зауважую я, мовби й не помітивши його
мовчазного запитання.
— Загалом, так, — киває господар, збагнувши, що для розмови потрібен якийсь
вступ. — Я проти поділу житла на багато кімнат. Часто люди прагнуть мати
якнайбільше кімнат, не знаючи, що вони робитимуть з ними. Здебільшого людина
проводить свій час в одній кімнаті, отже, важливо, щоб ця кімната була простора
й затишна… Зручна, простора вітальня й спальня — навіщо більше?
— Цілком логічно, — погоджуюсь я. — Шкода лише, що, коли з'являються діти,
картина міняється…
— Тут є й інші приміщення, — озивається Дора. — Якщо вам треба поговорити
віч-на-віч, я можу вийти.
Вона; очевидно, по-своєму зрозуміла загальний напрямок розмови, яку я завів, але
так само очевидно, що їй не дуже хочеться залишати студію.
— Не турбуйтесь, — відповідаю. — Я не прийшов вести таємні переговори. Йдеться
про кілька звичайних відомостей.
Після цього я коротко інформую їх про той прикрий випадок, який привів мене
сюди. Манев слухає, насупивши брови, що зовсім зайве: його вродливе обличчя й
без того сумне, можливо, це йде від тривалого зосередженого вдивляння в
креслення. Він високий, стрункий, упевнений в собі, хоч це трохи контрастує з
його тихим, приглушеним голосом, атрофованим, либонь, від того, що мало
говорить. Дорине обличчя теж не випромінює привітності. Якась невиразна тінь
лежить на цьому вродливому обличчі, якась замкнутість ховається в чорних очах і
в маленькій складці на губах.
— Щиро кажучи, вчинок Філіпа мене дивує, — зауважує Манев після того, як я
закінчую свою оповідь. — Мій брат, можливо, небездоганна людина, але він ніколи
не був бешкетником.
— Я просив би вас у даний момент абстрагуватися від того, що Філіп — ваш брат.
