— Заходьте… Даруйте за таке безладдя в кімнаті… Живемо по-парубоцькому…
Він робить безпорадний жест, наче збирається взятися прибирати, хоч для того,
щоб навести лад у цій кімнаті, треба витратити не менше дня. Дві кушетки, що
правлять за ліжка, зі скрученими ковдрами й пожмаканими подушками, на стільцях
розкиданий одяг, на підлозі валяються порожні пляшки й книги, стіл захаращений
чарками, попільничками, магнітофонними стрічками, — це лише окремі деталі, що
впадають мені в око при побіжному огляді. Якщо тут почати шукати докази, то
напевно можна знайти не одну, а десять пар брудних шкарпеток.
Відсовую кинутий на одній з кушеток светр, сідаю й закурюю. Моньо розташовується
на сусідній кушетці й теж закурює, мабуть, сподіваючись, що дим трохи приховає
його збентеження.
Крізь широке вікно, яке востаннє мили, либонь, іще задовго до Міжнародного
жіночого дня, видно занехаяне подвір’я, ледве вкритий листячком волоський горіх,
гнилий паркан, а за ним — облуплену стіну будинку навпроти. Сонце сіло за
будинок, і від цього дворовий пейзаж здається ще похмурішим.
— Чому у вас не прибрано? — запитую, аби щось сказати.
— Все ніяк не зберуся, — всміхається Моньо блідою посмішкою.
Ніс і верхня губа у хлопця час од часу нервово сіпаються, наче він намагається
прогнати якусь нахабну муху, що сидить у нього на носі.
— Ви нездужаєте?
— Невеликий перепій, — скромно відповідає Киров.
— І бразільські мелодії, — додаю я. — Чи не можна й мені послухати цю
«Бразільську мелодію»?
— Звичайно, можна, чому ж ні, — пожвавлюється Моньо й підводиться, скориставшись
можливістю втекти від неприємної розмови.
Він вмикає магнітофон, ставить касету, встромляє тремтячими, але вправними
пальцями стрічку й запускає прилад. У кімнаті гримлять енергійні такти самби.
Вона непогана, коли б не так гучно.
— Якщо можна, тихіше, — кажу я. — Не так, як учора ввечері.
— А, вас. прислав наш сусід, — здогадується Моньо.
Він зменшує звук і знову сідає на кушетку. Самба скиглить про смаглявих красунь
і екзотичні моря, — наскільки я розуміюсь на музиці. Губи й ніс у Моньо знову
сіпаються. Незначний нервовий тик, що залишиться в нього як спогад про юнацькі
надмірності.
— Звідки у вас така любов до громових звуків? — цікавлюсь я.
— Це Спасове уподобання. А я з часом теж звик до нього. Спас вважає, якщо
гучніше — то переконливіше.
— Ти ба! А чому ви обрали цю самбу своїм національним гімном?
— Випадковий збіг обставин. Ми звили собі гніздо в кав'ярні «Бразілія» і, коли
почули оцю «Бразільську мелодію», вирішили, що вона стане нашим гімном. Спас
навіть вісім разів підряд записав її на одну стрічку, щоб щоразу не переганяти
касету.
— Хитра вигадка, — визнаю я. — А тепер розкажіть, з чого почалася і як проходила
вчорашня пиятика.
— Нічого особливого. Як завжди. Тільки в меншому складі. Мали зустрітися в
«Бразілії», але Спас запросив мене випити вдома.
— Він вас запросив?
— Так. Йому принесли діві пляшки домашньої сливовиці, тому він запропонував
краще добряче випити, аніж ловити гав у «Бразілії».
Самба закінчилася різким заключним акордом і тут же почалася знову. Вісім разів
підряд. Поможи нам, боже.
— І що ж сталося з тими пляшками?
— Ми їх розпили. Дві півлітри на двох — це небагато. Щоправда, основним
споживачем був я. В одній пляшці залишилося кілька ковтків, але я їх недавно
висушив з лікувальною метою.
— Шкода, — кажу я. — Мабуть, був непоганий трунок…
— Та ні! Нічого особливого, — відповідає Моньо, несамохіть переводячи погляд на
порожні пляшки на столі.
Я простягаю руку до однієї з пляшок, з почуттям досади відкорковую й нюхаю її.
— Справді нічого особливого, — погоджуюсь я. — Звичайнісінька монополька!
Гашу цигарку, дивлюся на годинник, наче обдумую, чи не час уже йти, й запитую:
— А коли закінчилася та пиятика?
— Не можу вам точно відповісти, — ніяково посміхається Моньо. — Я втрачаю
почуття часу. В мене так завжди: до певного моменту пам'ятаю все, а потім
несподівано поринаю в морок.
— Буває, — киваю головою. — Що ви останнє запам'ятали перед тим, як поринули в
морок? Котра була приблизно година?
— Не можу вам точно сказати, — мимрить Симеон, нервово посмикуючи верхньою
губою, неначе хоче відігнати невидиму муху. — Я не можу зорієнтуватися в часі.
Розмови, музика, потім знову розмови й знову музика — весь час було одне й те
саме. Не можу зорієнтуватися.
— От що, Киров: у вас є орієнтир, і я дуже прошу вас скористатися ним.
Ідеться-бо не про скаргу вашого сусіда, а про дещо набагато серйозніше.
Я коротко розповідаю йому про випадок з Асеновим, спостерігаючи за тим, як
реагує на це хлопець. Гра з невидимою мухою прискорюється, світлі очі перелякано
кліпають.
— Ось такі справи, — підсумовую сказане. — Постарайтесь пригадати. В кімнаті
грало радіо так гучно, що могло розбудити й мерця. На жаль, не того мерця, що
мене цікавить. Ви слухали інформаційні бюлетені, музику й дикторський текст —
ось вам точний орієнтир у часі, ну ж, з богом!
Довге обличчя Моньо ще більш видовжується від бажання зосередитись. Невідомо
тільки, що криється за цим — намагання справді щось пригадати чи обдурити мене.
— Здається, ми більше слухали якусь зарубіжну радіостанцію, — нарешті вигадує
Моньо, — Монте-Карло, Люксембург чи щось таке.
— Брешете, — спокійно відповідаю я, — й до того ж настільки примітивно, що аж
ніяк не схоже на юриста. Ви забуваєте, що, крім вас, ваше радіо слухав ще й ваш
сусід.
Моньо прикушує язика — зрозумів, що й справді послизнувся.
