— Ага. А які це у вас із нею фінансові справи?
Дідусь якусь мить дивиться на мене трохи спантеличено, з острахом, нарешті
відповідає:
— Та вона мій боржник. Наполягала, щоб я залишив їй квартиру, а вона, мовляв,
мою частку мені виплатить. І ось уже виплачує п'ять років… Через рік по чайній
ложці… і завжди із сваркою. Перехитрила вона мене, та що вдієш. Коли одружуєшся
в похилому віці, таке буває…
— Що ви знаєте про Асенова?
— Нічого особливого. Знаю, що він там зупинявся, і все. Я в особисте життя моєї
дружини, чи то пак колишньої дружини, не втручаюсь.
— Я зараз питаю вас не про вашу дружину, а про Асенова.
— З Асеновим я бачився один чи два рази в моєї дружини, колишньої. Порядна,
пристойна людина… Коли я вчора почув про те, що сталося, це було для мене як
грім серед ясного неба… І хто б міг таке зробити?
Старий втуплює в мене свої вологі жовті очиці, наче й справді чекає від мене
відповіді.
— Інші теж запитують мене про це саме, — відповідаю, зітхаючи й згадуючи
полковника. — А про що ви говорили з Асеновим?
— Про що можна говорити з людиною, яку майже не знаєш! Питав його, як воно там,
і таке інше…
— І більше нічого?
— А що ж іще?
— Раніше ви мали власне підприємство, чи не так?
— Яке то підприємство! Маленька закусочна.
— А потім стали офіціантом?
— Так.
— І маєте багато знайомих серед офіціантів?
— Так.
— Але іноді забуваєте про це. І змушуєте мене ловити вас на брехні.
Дідусь дивиться на мене, роззявивши рота від несподіванки.
— Два місяці тому, в минулий приїзд Асенова, ви обідали з ним у «Балкані». Обід
тривав досить довго, з вином і розмовами, які навряд чи вичерпувалися запитанням
«як воно там». Про що у вас була розмова, Лічев?
— Та… розмова як розмова… хіба пам'ятаєш, що було аж два місяці тому…
— Лічев!
— Ну ж… Це була інтимна справа. Мені якось незручно…
— Зручно чи незручно, але я хочу знати все. Геть усе, чуєте?!
— Ну, йшлося про оту його… Магду. Чоловік закохався, навіть думав одружитися,
тим паче що й вона дедалі більше догоджала йому — кинула ту компанію, почала
пристойно поводитися й таке інше. Та й справді: він її одягав, давав гроші —
чого ще треба? Живи собі по-людському, та й годі, а вона вульгарно дурила його,
й далі воловодячись з тією бандою…
— Звідки вам відомі такі деталі?
— А звідти, що Асенов просив мене простежити за нею і все вивідати. Він не мав
інших знайомих, тому звірився мені й попросив дізнатися про все, бо не був
телепнем і хотів перевірити її, перш ніж зважитись на такий серйозний крок.
— Коли він дав вам це доручення?
— Ще під час свого першого приїзду.
— І під час обіду в ресторані ви перед ним звітували, чи не так?
— Ха, «звітував»!.. Виклав йому те, про що довідався.
— І що ж ви одержали за таку послугу?
Старий з гідністю підводить свою лису голову.
— За кого ви мене маєте? Я не приватний детектив. Зробив людині послугу,
пригостилися — й досить.
— Отже, завдяки вам до шлюбу не дійшло?
— А який дурень одружиться із шльондрою? Та, моя, нині вже колишня, теж не була
свята, але хоч зберігала якусь пристойність. А ця… Мені довелося втрутитися, щоб
врятувати людину…
— Ви врятували її від меншого зла, — кажу я, підводячись.
Лічев знову здивовано роззявляє рота.
— Маю на увазі, що коли б вони побралися, могло б не бути вбивства, — пояснюю я.
І прямую до виходу.
* * *
Приходжу на роботу в обід і зустрічаю в дверях Дору Деневу. Виявляється, жінка
чекає на мене з другої години, але не з моєї вини — я її не викликав.
— Радий, що ви прийшли з власної ініціативи, — привітно кажу їй, коли ми
заходимо до кабінету.
Дора сідає на стілець, усе ще відсапуючись од швидкої ходи по крутих сходах,
відповідає сухо, не дивлячись, на мене:
— Це з вашої ініціативи.
— Тобто?
