— Адже ви вчора увечері натякнули, що прийдете знову: я це зрозуміла так, що
мушу випередити вас і з'явитися сама.
— Послухайте, Денева, — коротко роз'яснюю їй. — Якщо я захочу вас побачити, мені
не треба натякати вам про це. Для цього існують повістки, такі собі аркушики
паперу з друкованим текстом. Я заповнюю повістку й передаю людині, яка
займається тим, що розносить їх за відповідними адресами. А потім чекаю, поки ви
з'явитесь у призначений час. Вам це зрозуміло?
Голос у мене доброзичливий, я навмисне не нагадую жінці про те, що вона сама в
минулому одержувала достатню кількість таких аркушиків, аби досконало вивчити
весь цей процес. Проте мій дружній тон не викликає взаємності.
— Облиште, — махає вона рукою. — Ви відверто погрожували.
— За що така недовіра?
— Тільки не кажіть про недовіру. Це ви і всі такі, як ви, нікому не вірите.
— Професійна звичка, — визнаю я. — Але, висловлюючись фігурально, ми тримаємо в
одній руці недовіру, а в другій — довіру. Все залежить од вас — за яку руку
візьметесь…
— Казки, — байдуже відповідає Дора. — Вас особисто я не знаю, але добре знаю
таких, як ви. Всі ви отруєні підозріливістю. А що самі отруєні, отруюєте життя й
іншим.
— Ви, звичайно, маєте на увазі своє особисте життя?
— Так, і своє особисте.
— Хто ж вас труїв десь півтора року тому?
— Півтора року тому…
Вона не доказує, але інтонація її голосу досить красномовна.
— Півтора року тому ви труїли таких, як я, а не вони вас! — зауважую я.
— А ви ніби заробляєте цим собі на хліб! Навіщо скаржитесь?
Я підводжусь зі стільця й ступаю кілька кроків, щоб стримати роздратування.
Відтак спираюся на письмовий стіл і спокійно кажу:
— Ви, певно, думаєте, що таким, як я, бракує глузду займатися іншою справою,
наприклад, складанням і відніманням цифр або заповненням звітних відомостей? Чи
гадаєте, що наша професія — це райське життя? То мушу вам сказати, що ніхто з
нас не відчуває особливого потягу до цієї роботи, і сама вона така ж гидка, як
гидкі пацієнти.
— Ви маєте на увазі мене?
— Ви вгадали. І щоб покінчити з цим питанням, додам ще таке: ви, напевно,
прийшли для того, щоб застрахувати себе від можливих прикрощів. Я справді
дослідив деякі факти з вашого минулого, але коли б ви були кмітливіші, то ще б
учора ввечері зрозуміли, що в мене немає наміру комусь викладати ті факти.
По-перше, це чисто службові відомості. По-друге, ваша поведінка останнім часом
дає нам підстави вважати, що ви остаточно покінчили з минулим. Хоч яка негативна
ваша думка про нас, ми не прагнемо лізти кожному в душу і втручаємося в життя
людини лише тоді, коли вона настільки заплутується, що без нашої допомоги вже не
може обійтися. Карантин — це, звісно, неприємна штука, але заразна хвороба — ще
неприємніша.
Замовкаю й закурюю цигарку, чекаючи, коли жінка підведеться й піде.
— Чи не можна й мені закурити? — запитує вона.
— А чому ж ні, — відповідаю й подаю їй «Сонце».
Дора закурює, зирить на мене краєчком ока й каже байдужим голосом:
— Вибачте. Іноді я не стримуюсь…
Я не вважаю за потрібне щось відповідати, й вона провадить далі:
— Я подумала, що ви можете розповісти щось Марину, і аж затремтіла з жаху, бо
Марин для мене єдина межа, яка відділяє мене од минулого, і якщо я ще живу, то
лише заради нього. Після всього того бруду мені здається, ніби я живу зовсім
новим життям і…
Говорячи, жінка різко жестикулює рукою, в якій тримає сигарету, робить такі
різкі рухи, наче креслить якісь короткі вертикальні й горизонтальні лінії. Це
схоже на сіпання губи у Моньо — можливо, теж нервовий тик, але не такий
неприємний, як у нього. Потім рука зненацька застигає, одночасно з тим, як
уривається її голос, і я вже думаю, що зараз Дора розридається, та, на щастя,
такі жінки не плачуть, — вона лише замовкла, бо думка її крутилася на одному
місці й нарешті обірвалася.
Я теж мовчу, неуважно дивлячись на застиглу перед столом руку з сигаретою.
Красива й енергійна рука, з музикальними довгими пальцями. Іноді руки можуть
розповісти багато про що, хоч і не знаю, наскільки це справедливо, бо мені
здається, наче я бачу перед собою руку вольової, зібраної й гарної людини, а
досьє засвідчує зовсім інше.
— Не хвилюйтесь, — заспокоюю її, хоч, правду кажучи, я не відчув хвилювання в її
байдужому голосі. — Якщо досі все йшло гаразд, я не бачу ніяких причин, щоб ваші
справи погіршились. А тепер дозвольте мені поставити вам кілька запитань, на
котрі Марин, як брат, цілком природно відмовляється відповідати, але вам, як
порядній громадянці, треба було б відповісти.
Вираз «порядна громадянка» викликає в Дори на мить скептичну посмішку, але
тільки на мить. Потім жінка схвально киває головою й підводить на мене похмурі
очі:
— Гаразд, я відповім. Якщо зможу.
— Передусім про стосунки між двома братами.
— Стосунки між ними ніколи не були добрими. Принаймні з боку Філіпа. Власне,
Марин завжди виявляв великодушність до свого брата. Він узяв його до себе,
утримував, поки той навчався, дозволяв користуватися своєю автомашиною… Але в
Філіпа все це викликало скорше злість, аніж вдячність… «У нього треба просити
двадцять левів, щоб він дав тобі десять… Перед ним треба зробити реверанс, аби
щось одержати… Він благодійник, а я дармоїд…» Такі висловлювання я чула від
нього мільйони разів. І ці ревнощі чи заздрощі — навіть не знаю, що це, — він
таїть у собі, мабуть, ще з дитинства. Згодом це почуття в ньому посилювалось.
Марин був улюбленцем сім'ї, «розумним» і «здібним», а потім став таким же
розумним і здібним в житті. Відомий архітектор, замовлення й відрядження за
кордон і таке інше. Філіп навчався живопису й, напевно, обрав живопис лише для
того, щоб перевершити свого брата, блиснути перед ним, та коли він закінчив
навчання, йому не пощастило, і він кінець кінцем узявся малювати вивіски й
етикетки, аби заробити хоч якусь копійчину.
Дора на мить замовкає, востаннє хапливо затягується й гасить сигарету в
попільниці.
— Фактично я знаю Філіпа саме після того, як він уже закінчив навчання й сів на
мілину. А через кілька місяців дійшло до сварки, й Філіп переселився в барак.
