— Саме так я й роблю, — трохи різко відповідає Марин, не підвищуючи тону. —
Філіп належить до категорії тих людей, які передусім дбають про спою
шляхетність.
Господар дивиться па Дору, немов чекає, що наречена підтримає його, але та й
далі сидить з байдужим виразом обличчя. Вона удає, ніби все це її не обходить,
хоч їй важко приховати свою напружену увагу до розмови.
— У ваших словах якась двозначність, — зауважую я. — Складається враження, ніби
Філіп з тих людей, що дорожать зовнішньою стороною вчинку більше, ніж його
змістом.
Манев не відповідає, отже, можна вважати, що я зрозумів його правильно.
— Навіть з тих побіжних довідок, які я добув, видно, що ваш брат веде не зовсім…
зразковий спосіб життя.
— У кожного своя драма… — ухильно відповідає Манев.
— Авжеж: мрієш про одне, а виходить інше… Але це загальні слова, мене ж
цікавлять конкретні факти. Якщо не помиляюсь, раніше ваш брат жив з вами?
Господар киває. Його погляд, байдуже й стомлено втуплений кудись у простір, знов
спрямовується на мене.
— Чого ж вам стало нелагідно жити з ним?
— Та… всякі дрібні непорозуміння. Власне, головна причина в тому, що до мене
перейшла жити Дора. А квартира, як бачите, розрахована лише на двох.
Він вдруге обертається до нареченої, чекаючи підтвердження своїм словам, але
жінка й досі байдуже мовчить.
— Ясно. Свого часу ви заявляли про те, що у вас зник автомобіль, а через два дні
по тому забрали свою скаргу назад. Чи був причетний до цієї історії ваш брат?
— Не думаю, — майже впевнено відповідає Манев. — Просто через два дні я виявив
свій автомобіль на тому ж місці, звідки він зник. Очевидно, його викрали якісь
молокососи, щоб трохи провітритись.
Він знову спрямовує погляд у простір, наче думає про щось інше.
— В такому разі дозвольте подякувати вам за відомості, — підсумовую я,
підводячись зі стільця.
Господар теж встає, дивлячись на мене так, ніби хоче сказати: «Не думай тільки,
що я буду зводити наклепи на свого брата». Дора, в свою чергу, підводиться,
звільняючись від заціпеніння, і вони вдвох супроводжують мене до виходу.
— Можливо, нам доведеться зустрітися знову, — посміхаюсь я. — Не люблю набридати
людям, але… ви самі винні.
Ідучи вулицею, я розмірковую над тим, що для деяких типів набагато ефективніший
офіційний допит у службовому кабінеті, ніж бесіда в домашньому затишку.
Звичайно, Марина ще якось можна виправдати — адже він брат. А от його наречену…
Та. як сказав архітектор, у кожного своя драма.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Всупереч думці про користь допиту в службовому кабінеті й незважаючи на те, що
деякі колеги жартома прозвали мене «інкасатором» за мої вічні мандри, наступного
ранку я знову виходжу на свій великотрудний шлях. Бо, як я вже не раз казав,
інкасаторство має й свої позитивні аспекти, що далеко перевищують витрати за
зношені підошви. «Одержуєш» не тільки відомості, а й враження від обстановки,
навколишнього середовища тощо, не кажучи вже про користь чистого повітря й
дихання за системою йогів.
Ліза Тенева. Помиляюсь: згадана громадянка вже не Тенева, а Стефанова, і її
скоро не обтяжуватиме податок за бездітність. Двері напівпрочинені. Звичним
жестом показую посвідчення, і двері прочиняються настільки, що я можу ввійти
всередину.
— Пробачте, я саме прибирала, — вибачається Ліза, знімаючи з себе фартух і
ховаючи в кутку передпокою віничок.
Вам, напевно, знайомі ці вінички з пір'я, якими здебільшого здіймають пилюку, а
не прибирають її. Та не будемо захоплюватися побутовізмом.
Господарка заводить мене до світлого холу, примовляючи, як завше в таких
випадках: «Ой, у нас усе розкидано» і «Ой, ми ще не влаштувалися», на що я
відповідаю так само традиційно: «Навпаки, навпаки» і «Життя є життя». Потім
сідаю й прошу дозволу закурити.
— Та куріть, — знизує плечима господарка, — якщо у вас не вистачає сили волі
кинути… Мій чоловік теж курив, але я примусила його кинути, і тепер вам навіть
важко уявити, як він себе чудово почуває.
— Заздрю, — кажу я, намагаючись приховати своє співчуття до того бідолахи.
Завести в хаті такого цербера, що й закурити не вільно… І це дехто вважає
сімейним щастям…
Закурюю і, щоб не дратувати господиню, затягуюсь якнайглибше, наче хочу знищити
дим у своїй утробі.
— Мені потрібні відомості про деяких ваших знайомих. Точніше — про хлопців із
«Бразілії».
— Про хлопців? Не нагадуйте мені про них. Я їх уже забула, — відказує Ліза й теж
сідає.
— І Моньо?
— Моньо я забула першого. Хоч він, можливо, найрозумніший з усіх. Але, боже мій,
як йому бракує сили волі!
— Він не кинув курити, чи не так?
— Курити? — Вона презирливо дивиться на мене й схрещує руки на грудях. —
Мовиться не про куріння, а про його майбутнє. Я не здивуюсь, якщо він зовсім
зіп'ється.
— До цього і йдеться. А інші?
— Про інших не можна сказати, що вони зловживають.
— Але ви щойно зауважили, що Моньо усе-таки найкращий у тій компанії.
— Так, бо він не розбещений, Філіп і Спас не пиячать, але вони шибеники.
— Он як?!
— Атож. Якщо Спас познайомиться з дівчиною, він неодмінно перекине її Філіпові,
бо Спаса не дуже цікавлять дівчата. Зчинити бійку чи побазікати про легкові
автомобілі — це його пристрасть.
— А Магда?
— І Магда така ж розбещена, як і Філіп. Скаже їй піти з першим зустрічним, і
вона, не вагаючись, піде, щоб довести свою відданість.
— А друга?
— Та теж грає роль мучениці. Закаляться багном, а потім корчать із себе
пригнічених і скривджених…
