Коротко пояснюю громадянинові, з якого приводу його викликали, й прошу
розповісти, що за люди Спас Влаєв і Моньо Киров.
— Гангстери! — лаконічно відповідає Пенев і замовкає, вважаючи, що дав вичерпну
відповідь.
— Що саме ви маєте на увазі?
— Я ж вам сказав: гангстери! Не дають людям спати. Майже щовечора магнітофон,
галас, пісні й аж до пізньої ночі.
— Що ще?
— Хіба цього замало! Я трудяща людина. До того ж бухгалтер. На роботі мені треба
бути зосередженим. Помилишся на одну цифру — й потрапиш за грати. А після
безсонної ночі…
— Я вас добре розумію, — уриваю його. — А як живуть оті двоє, чим займаються, з
ким спілкуються?
— З ким спілкуються? З такими ж паразитами, як самі. Ходить до них якийсь тип,
начебто художник, Філіп. Що він за художник — дідько його знає, збирається всяка
потолоч… І Спас, і Симеон буцімто вивчають право, але як вони вчаться й коли —
лише богові відомо… Спас тягне гроші з матері, Симеону присилають батьки з
провінції. Кажуть, ніби його батько порядна людина, на керівній посаді, та
чомусь не здогадається хоч раз приїхати й подивитись, як його син розтринькує
гроші…
Пенев і далі просторікує, згадуючи в кожній фразі бога й дідька, поки я нарешті
не спрямовую його увагу на події вчорашнього вечора.
— Вчора вони почали пиячити ще завидна. Правду кажучи, Спас багато не п'є, зате
Моньо хлеще за живих і за мертвих. Звичайно, першим ділом ввімкнули магнітофон
і, як завжди, так гучно, щоб аж позакладало вуха. Особливо від тієї
«Бразільської мелодії». Як їм не набридло слухати її, — тільки богові відомо.
Вона вже так запам'яталася мені, що гуде в голові навіть уві сні, а вони…
— Співчуваю вам. А що ж було далі?
— Далі, коли набрид магнітофон, ввімкнули радіо.
— О котрій годині?
— Приблизно о восьмій. Принаймні ще до інформаційного бюлетеня.
— Слухали Софію?
— Так. А десь об одинадцятій переключили на іншу станцію.
— Чому ви гадаєте, що саме об одинадцятій?
— Бо теж слухав радіо, і поки вони слухали Софію, їхній приймач мені не заважав.
А десь об одинадцятій, як тільки розважальна музика…
— Коли вони вгамувалися?
— Як завжди, пізно. Не раніше другої години.
— Чи приходив хтось до них протягом цього часу?
— Ніхто не приходив.
— Не приходив чи ви не чули?
— Не приходив, — наполягає Пенев. — Моя кімната проти вхідних дверей, тому мені
все чутно.
— А з тих двох ніхто нікуди не виходив?
— Не чув.
— Не чули чи таки ніхто не виходив?
— Не чув, — знов наполягає Пенев. — Бо той Спас, дідько його зна чому, має
звичку стрибати у вікно, і якщо він виходив з кімнати в такий спосіб, я не міг
цього почути. Наша квартира на першому поверсі, і цей малий гангстер
призвичаївся стрибати з вікна у двір…
— Може, ви помітили або почули ще щось?
— Хіба можна щось почути в такому галасі… До речі, якщо я вже сюди прийшов,
скажіть мені, невже не можна вжити заходів проти цих гангстерів, га?
Я пояснюю громадянинові, що це не входить до моїх службових обов'язків, і
проводжаю його до дверей. Потім дивлюсь на годинник, даю по телефону останнє
розпорядження й знову вирушаю в широкий світ.
* * *
Жінка, яка виходить на мій рішучий короткий дзвоник, напевно, одного віку з
Гелевою. Та ба! В ній немає жодного натяку на моложаву поведінку тієї зрілої
спокусниці. Кажуть, вік людини — це вік її артерій, але я гадаю, що вік людини
визначається її самопочуттям.
Змарніле обличчя, неспокійний погляд, поріділе волосся, пофарбоване в якийсь
невиразний жовтуватий колір, до всього від неї йдуть такі ж невиразні пахощі —
суміш парфумів, камфори й валеріанки.
Моє службове посвідчення ще більше посилює неспокій в її очах:
— Ви до Спаса? Він щойно вийшов. Невже знову щось накоїв?
— Не знаю, — ухиляюся од відповіді. — Згодом розберемось.
— Зважте, що Спас — чудовий хлопець, тільки трохи нервовий, іноді втрачає
витримку… Але в цьому винний його батько, то такий тип…
— Не хвилюйтесь, — кажу, — я, власне, прийшов до Симеона.
Жінка прикушує язика, запізно збагнувши, що коли я прийшов до Симеона, їй,
мабуть, не треба було заводити мову про Спаса. Потім згадує гостя, кидає мені
«проходьте» й зачиняє за мною двері.
Коридор темний, тісний і захаращений, мов склад старих меблів. Кімната, в яку я
проходжу, спочатку чемно постукавши, — світла, але не затишніша. Юнак, що
підводиться мені назустріч, теж не дуже привабливий: хирлявий, з довгим
веснянкуватим обличчям, білими, як солома, бровами; русяве волосся коротко
підстрижене, але таке скуйовджене, наче воно ніколи не знало гребінця.
— Товаришу Киров?
Біловолосий киває, запитально дивлячись на мене світлими сонними очима. Показую
посвідчення, й запитання в його очах зникає, замість нього з'являється невиразна
тривога.
