— Цілком пристойно. Тільки Спас трохи дурнуватий.
— В якому розумінні?
— Задерикуватий ведмідь. Одного разу ледь не зчинив бійку з двома клієнтами.
Добре, що втрутився Філіп. Ми його суворо попередили, відтоді він принишк.
— А як щодо зв'язків з іноземцями?
— Такого не помічала.
— Дякую, — киваю я. — Напій був пречудовий.
— Але ж ти навіть не покуштував його.
— Яке це має значення? Впізнаю фірму.
Виходжу надвір і, трохи примружившись від сонця, знову жену по тротуару свою
тінь.
* * *
Влаштовуюсь у своїй тихій канцелярії за зручним старим письмовим столом, що
забився в куток, як домашній пес. Ви, напевно, пам'ятаєте мою канцелярію, з
порожніми столами й сліпучою лампочкою на сорок ват. Тепер я працюю в іншому
приміщенні. Окремий кабінет з яскравішою лампою, навіть з плафоном. Плафон
круглий і білий, як повний місяць. Досить лише уявити собі, ніби поруч сидить
кохана жінка, а над головою в тебе час од часу похитуються крони дерев, — і
відразу ж настроїшся на романтичний лад. Особливо, коли нема чого робити, й ти,
щоб згаяти час, читаєш якийсь роман епохи між двома світовими війнами.
Та я не збираюсь «убивати» час. Досить убивств. Краще подивимося, де самі
вбивці, але це зовсім не означає дезертирувати з робочого місця.
Отже, ніяких зв'язків з навколишнім світом. Треба трохи попрацювати з мертвою
матерією — листами й документами. Навести довідки. Й більше мізкувати, по
можливості так, щоб не було «буксування».
Можуть сказати, що я марную дорогоцінний час, втрачаю темп і взагалі «спізнююсь
на поїзд». Убивця, якщо він існує, скористається моєю неповороткістю, щоб
знищити докази. Докази? Які саме? Брудні шкарпетки, що можуть за п'ять хвилин
згоріти. Відмичка, яку легко жбурнути вночі в будь-яку каналізацію. І, мабуть,
рукавички, що нічим не різняться з-поміж тисяч таких самих рукавичок. Ну, й
запилений від повзання по карнизу одяг — светр чи спортивна куртка, — що після
кількох змахів щіткою знову стане чистим. Оце й усі докази. Якщо гаданий убивця
не дурний, він, звичайно, їх уже знищив. Та є ще один доказ, який не так просто
ліквідувати. Цей доказ, якщо він взагалі існує, очевидно, не знищать, а
приховають. Невідомо тільки, де й від кого. Щоб відповісти на всі ці питання,
треба напружено мізкувати й, по можливості, «без буксувань».
Отож сиджу за письмовим столом, зв'язуюсь по телефону з різними службами і
взагалі сповна використовую «потужність» нашого підприємства. Бо — вже не
пам’ятаю, казав я вам про це чи ні — інспектори, що все роблять голими руками,
зустрічаються лише в романах.
Я саме перегортаю документи в темно-зеленій теці, як раптом мене викликають до
шефа.
Полковник зустрічає мене, підвівшись з-за столу, вітається кивком голови, потім
показує рукою на крісло, а ще перегодя недбалим жестом — на столик з дерев'яною
скринькою для цигарок. Це означає: «можеш курити» й водночас — «готуйся до
звіту».
— Ну, що нового? — запитує шеф, чекаючи, поки я сідаю й закурюю.
Дуже стисло викладаю факти, які досі вдалося виявити, намагаючись не пропустити
нічого істотного, хоч полковник уже напевне знає всі найважливіші подробиці.
— Не розумію, навіщо хазяйка так рано дзвонила Асенову…
— Принесла сніданок. Як завжди, о сьомій годині. Асенов прокидався рано.
— Що свідчать Манев і Коєва?
— Нічого цікавого, крім того, що геть усе приховують. Скандал видається за сцену
ревнощів.
Шеф ставить ще кілька запитань саме про ті деталі, які я обминув. Потім звичне:
— Які в тебе версії?
Знову стислий виклад, цього разу щедро оздоблений виразами «якщо», «на випадок
того» й «можливо». Полковник задумливо слухає мене, і це дозволяє мені ненароком
закурити другу цигарку. Мій шеф — не курець і тому не дуже любить, коли димлять
у його кабінеті.
— Гадаю, ти правильно накреслив коло, — киває полковник, коли я замовкаю. — Та
все ж не забувай, що відповідь на загадку може бути й поза цим колом.
— Звичайно, — кажу я, збираючись підвестися.
Але полковник помахом руки спиняє мене:
— Май на увазі й таке: треба діяти якнайшвидше. Ти знаєш, Антонов, що я тебе
вважаю за сумлінного працівника й ніколи не підганяю, хоч ти подеколи виявляєш
зайву самовпевненість і вдаєшся до… ну, скажемо, своєрідних методів
розслідування. Але цього разу випадок незвичайний, йдеться про смерть, можливо,
насильницьку смерть іноземного підданого. У нас таких випадків, як сам знаєш, ще
не траплялося, й це буде як на руку ковінька ворожій пропаганді. Емігрантські
центри не оминуть нагоди спекульнути тим, що Асенов — болгарин, одне слово,
розмалюють кримінальний злочин як політичне вбивство. Все це примушує діяти
швидко, але, звичайно, так, щоб поспішність не впливала на правильний хід
розслідування.
— Зрозуміло, — кажу й підводжусь.
І ось я знову схилився над зеленою текою. Бо слідство, хоч і треба квапитись, не
можна вести із карколомною швидкістю.
Документи в зеленій теці — це переважно протоколи допитів, що відтворюють
епізоди з біографії однієї гарної дівчини — Магди Коєвої. Дівчина була дуже
добра до багатьох людей, але не до себе. Безладні зв'язки з іноземцями. Оплата —
готівкою або ж за законами натурального обміну — кофточками, білизною,
косметикою. Неробство й гульки в найкращих ресторанах. Неодноразові попередження
й урочисті обіцянки влаштуватися на роботу і т. ін. Останні дані півторарічної
давності. Будемо сподіватися, що відтоді поведінка Магди змінилася.
Сповнений цією надією, я про всяк випадок виписую з протоколів кілька прізвищ.
Потім наказую, щоб мені принесли іншу теку, в паперах якої фігурує одне з цих
прізвищ.
Я вже закінчую ознайомлення з другою текою, коли заходить лейтенант і
повідомляє, що за дверима на мене чекає якийсь Пенев. Доводиться зосередитись,
аби пригадати, що це сусіда Моньо й Спаса і що я дві години тому наказав
викликати його.
