— Вона збиралася заміж за Асенова, чи не так?
— Може, й збиралася, та не кажи гоп, поки не перескочиш. Асенов був не з тих, що
одружуються з такими.
— А чи не чули ви, з ким мала справу Магда, коли Асенов був у Німеччині?
— З такими ж, як сама. Кілька разів я бачила її на вулиці з молодиками, але,
правду кажучи, подробицями не цікавилася.
— Зрозуміло. А хто приходить до вас?
— Сусідки, хто ж іще!
Гелева приносить тацю з кавою, ставить її на столик переді мною й сідає,
вигойдуючи широкими стегнами, аби показати, що вона ще жінка в самому соку.
Протягую їй пачку «Сонця», але вона курить сигарети з фільтром і тому запалює
свою. Каштанове — я маю на увазі пофарбоване в каштановий колір — ще густе
волосся й випещене біле обличчя справді роблять господиню моложавою, хоч їй,
напевне, вже пішов п'ятий десяток. Сподіваюсь, що в неї так само гаразд і з
нервами.
— А чоловік хіба до вас не приходить? — запитую, відпивши кави й теж закуривши
сигарету.
— Колишній? — Вона невдоволено копилить товсті губи. — Іноді приходить, щоб
зіпсувати мені настрій.
— Невже?
— Атож! Тільки й дивиться, як би здерти з мене копійку.
— Чого б це?
— Я була йому винна гроші за квартиру. Колись він допоміг мені купити її, але
вже давно…
— Зрозуміло. Що ви можете розповісти мені про вчорашній вечір?
— Ну, звечора в мене була Савова з нижнього поверху. Ми пили каву, теревенили,
потім я провела її.
— О котрій годині?
— Десь близько десятої. Трохи прибрала й лягла, але мені не спалося, і я
ввімкнула радіо.
— Ви чули, коли повернувся додому Асенов?
— Ще б пак! Тільки-но я вимкнула радіо, аж тут і він прийшов.
— Коли ви вимкнули радіо?
— Десь опівночі, як закінчилася передача.
— А потім?
— Потім нічого. Ще трохи покрутилася в ліжку, але більше нічого не почула.
— Дякую за інформацію, — кажу я, встаючи. — Ага, мало не забув: навіщо ви
поставили там газову плиту?
— Бо газова плита вдвоє дешевша за електричну. Та сама розкіш, тільки вдвоє
дешевше.
Гелева допитливо дивиться на мене, намагаючись розгадати, чим викликане таке
запитання, і, нарешті збагнувши, цілком логічно зауважує:
— Плита тут ні при чому. Якщо людині судилося вмерти, вона помре й без плити.
* * *
Так уже заведено, що убивства трапляються в негоду з туманом і дощем, дощ, як
правило, йде сильний і який хочеш: дрібний, прямий і косий, заливний і грозовий.
А інспектор повинен блукати в мороці й, поринувши в свої думки, намагатися
розвіяти ту загадкову імлу, якою вбивця оповив свій лиховісний злочин.
Одне слово, традиція жанру мені добре відома, але вбивства здійснюються не за
календарним планом, і, вийшовши на вулицю, я потрапляю в обійми весняного
сонячного дня. На деревах — ніжна зелень, навколо кудись поспішають юнаки й
дівчата, прогулюються матері з дітьми, а над усім цим — блакитне небо. Ось воно,
моє мирне місто, яким я зараз іду. І в мене таке відчуття, ніби серед цього
пейзажу я наче неприкаяний зі своїми похмурими версіями і з тим анахронізмом, що
ним є моя професія. Звичайно, цей анахронізм — лише наслідок іншого анахронізму
— злочину. Та хоч як би там було, морок і дощ — краще, тоді якось ліпше
вписуєшся в навколишнє середовище.
Виходжу на вулицю Вітоші й швидко дістаюся до кав'ярні «Бразілія». Після
сонячної вулиці вона видається темною й непривітною. Зупиняюсь біля бару, тут у
мене знайома офіціантка.
— Здрастуй. Що замовлятимеш?
— Тільки не каву.
— Якщо не хочеш кави, чого ж ти сюди прийшов?
Вона, трохи ображена моєю зневагою до фірменої страви «Бразілії», але з дружніх
почуттів все-таки приносить мені апельсиновий напій.
— Чи немає серед ваших клієнтів Філіпа й Магди?
— Ще б пак! Вони тут днюють і ночують.
— Сидять з ранку й до вечора?
— Переважно ввечері.
— Хто ще в їхній компанії?
— Ще двоє хлопців — Спас і Моньо.
— Більше нікого?
— Раніше ходили ще дві дівчини — Дора й Ліза, та їх уже давно не бачу.
— Як вони поводяться?
