Історія закінчується так само, як і починалася, — звичайна манера ледачих
авторів. Нічого не змінилось, окрім одної-єдиної деталі. Мене не чекає нове
розслідування, немає побачення з мерцем. Буде кілька вільних днів, щоб
залагодити свої справи. Між іншим, здійснити невеличку подорож на периферію у
зв'язку з однією особистою історією. Наближаються свята.
Бадьоро насовую на потилицю капелюха й підходжу до свого улюбленого поста — до
вікна. Надворі крізь пасма дощу невиразно окреслюються голі дерева, вулиця. Люди
з парасольками й плащами снують біля вітрин, заходять до магазинів, щось
купують. У мене теж іще є час зробити деякі покупки. Треба нарешті подумати про
заміну свого героїчного плаща, якого я ношу на своїх плечах вже не один рік…
Двері за спиною відчиняються. Входить старшина.
— Вас викликає шеф.
Коли тебе викликає начальство, то, напевне, не для того, щоб вручити троянди.
Так воно і є. Шеф, звичайно, задоволений швидким закінченням справи. Заковика
лише в тому, що стався новий випадок… і оскільки, як тобі відомо, інші
інспектори зайняті…
Так що я знову стою біля вікна й чекаю, поки задзвонить телефон. Я вийду, сяду в
спеціальну автомашину, потім насуну на очі капелюха, щоб на кілька хвилин
усамітнитися й обміркувати одне питання. Наближаються свята, от тоді й заходжуся
коло особистої справи. Так, свята. Але які саме? Аби тільки не вербна неділя.
Так чи так, а до свят іще два тижні. І зараз треба думати про найближчу
перспективу — про нове завдання. Цього разу — у вечірній час.
За спиною дзвонить телефон.
— Вже готово? Зараз спускаюсь.
На ходу знімаю з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки збігаю
сходами вниз. Машина закрутилася. Початок нової справи. Не знаю, чи ви мене
розумієте.
Мій робочий день закінчується пізно ввечері. Випадок досить заплутаний. Поки що
все оповите темрявою. Іду вулицею під дощем і намагаюсь вдивитися, наскільки це
можливо, в цю пітьму. Ступаю, засунувши руки в кишені старого плаща, і разом зі
мною пливуть мої думки.
Вулиця розмальована, мов зебра, тінями й світлом, що падає від ліхтарів та
освітлених вікон. Я ловлю себе на тому, що, замість думати про нове
розслідування, рахую світлі й темні плями.
Це погана прикмета. Нічого, мине.
Світло… Темрява… Знову світло… Знову темрява… Ми навмисне ведемо гру в темряві.
Як фотографи. Нерозлучні з темрявою. Павло й Віргінія[Герої однойменного роману
французького письменника Бернардена де Сен-П'єра (1734–1814). _ (Прим._перекл.).
] … Інспектор і ніч… Найрізноманітніші людські долі. Тільки твоєї власної немає…
Темрява… Світло… На тому танцювальному майданчику теж було світло. Поруч — море.
А ще ближче — дівчина. Настільки близько, що якийсь вульгарний тип сказав би —
майже в твоїх руках.
Шлях мій проліг повз отой будинок — ковчег Маринова. Але тепер він уже нічого не
означає для мене. Він залишився як непотрібний мотлох у комірчині спогадів.
Повільно проминаю двері та іржаву металеву огорожу. Попереду причаїлась в
обіймах парочка, знайшовши притулок під маленькою жіночою парасолькою. Вони
обнялися, бо парасолька маленька — сподіваюсь, ви вловлюєте зв'язок. Дівчина ця
— Жанна. А юнак… не Том.
Я вже майже порівнююсь з ними, коли вони нарешті помічають мене.
— Інспектор… — шепоче Славов.
— На добраніч, інспекторе! — чую Жаннин голос.
Я вже майже пройшов, але піднімаю вгору руку на знак привітання, не обертаючись.
«На добраніч, діти», — подумки кажу я. Нічого кричати серед вулиці.
І йду собі крізь темряву й світло, так само тримаючи руки в кишенях, у зсунутому
на потилицю капелюсі й згаслою цигаркою в кути губів.
То про що ми говорили?.. А, про погоду… Низька, значна хмарність з дощами в
західних областях країни… Моя вам порада: не виходьте з дому без парасольки.
БРАЗІЛЬСЬКА МЕЛОДІЯ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Затишна квартирка. Саме така згодилася б мені, бо я ще не одружений. Затишна,
світла квартирка. Крізь вікна й балконні двері ллється сяйво травневого ранку.
Блідо-сірі стіни з гіпсовими прикрасами, темно-сірі оксамитові крісла, рожевий
перський килим й обов'язковий круглий столик, призначений тільки для того, щоб
займати місце. Оксамитові штори, також рожеві, лампа з шовковим абажуром… Що ще?
Ага: широке зручне ліжко. Та про нього не буду розповідати. Бо на м'якій ковдрі,
зігнувшись, як знак запитання, лежить мрець.
Огляд, зйомки, дактилоскопічні й трасологічні дослідження, складання протоколу —
все це вже закінчено; фахівці зробили свою справу й пішли. В приміщенні лишилися
тільки я й мій давній приятель — судовий лікар, якщо не брати до уваги варти
біля входу. Поки лікар клопочеться біля свого мертвого пацієнта, я ще раз
оглядаю кімнату, невеликий передпокій і балкон, щоб вилаштувати свої
спостереження в певній послідовності.
— Як справи, старий? Чи виявив ще щось?
Лікар, як завжди, для більшої солідності не квапиться з відповіддю. Я втомлено
зітхаю й витягаю пачку «Сонця», але на моє здивування мій приятель заперечливо
хитає головою:
— Дякую, не курю!
— Нарешті хоч одна приємна новина, — бурчу я собі під ніс, припалюючи сигарету.
— Це дасть мені чималу економію.
— Отруєння газом, та й усе, — каже лікар, пропускаючи повз вуха моє зауваження.
— Навіть коли й щось більше, це виявиться тільки після розтину.
— Браво, — відповідаю я. — Ти спритно розкриваєш очевидні речі.
— А за речі загадкові платять гроші тобі.
— Мене цікавить, чи…
— … чи не приймав він перед сном снотворне, — закінчує замість мене Паганіні
розтину трупів і недбало додає:— А втім, дай все-таки одну сигарету.
— Прощавай, економіє, — кажу, дивлячись, як він за звичкою порпається в пачці,
вибираючи найм'якшу сигарету. — Ти, власне, відколи не куриш?
— Якщо й завтра не доторкнуся до цигарки, то буде два дні, — пояснює лікар і з
насолодою кілька разів затягується.
Відтак закриває свою валізу, махає мені рукою й виходить з кімнати. Тепер я
залишаюсь на місці злочину сам-один. Та не будемо поспішати з висновками. Поки
що нам відомі такі факти.
Христо Асенов, комерсант, який ще до війни переселився в Німеччину, нині
громадянин ФРН, кілька разів приїздив у якихось справах до Болгарії. Учора
ввечері, приблизно о 21 годині, він пішов у ресторан «Балкан» разом із своєю
знайомою Магдою Коєвою. Десь за півгодини до півночі Асенова запитала по
телефону невідома особа. Трохи згодом у ресторані з'явився Філіп Манев, друг
Коєвої, він намагається забрати її з собою, та оскільки Асенов заперечує,
здіймає скандал.
