Отже, переночували. Аби пересвідчитись, що таки ранок од вечора мудріший. І
дощовитіший. Важкі потоки води поливають вікна канцелярії. В мене таке враження,
ніби я влаштувався під Ніагарським водоспадом. З тією різницею, що там, напевно,
світліше.
Сиджу за столом у капелюсі набакир і з цигаркою в зубах і чекаю, поки
розкрутиться машина. Вона розкрутиться не раніше восьмої. Отже, в мене є ще
п'ятнадцять хвилин, якраз стільки, щоб переглянути газету. Розкладаю її на столі
і вчитуюсь, але мої думки тікають геть від колонок тексту.
«Ви не читали Хемінгуея»… Я вже три дні не читав газет, а вона питає про
Хемінгуея.
Підпираю голову руками й дивлюся на свої забрьохані черевики: чисто… Над головою
в мене блимають жовтавим відблиском знайомі сорок ват: світло… Взагалі, все, як
у тому оповіданні. Так, так, усі люблять оте чисте й світле. Тільки якщо заради
цього ти ладен вчинити брудне й чорне, — не дивно, що ти опинишся в чистій і
світлій тюремній камері. Знову афоризми. Знову мудрі сентенції.
Ти, моя дівчинко, не єдина, хто знає трохи про чисте й світле. В мене також б
деякі спогади на цю тему, пов'язані не з Хемінгуеєм, а з літнім танцювальним
майданчиком. Це був останній вечір, і ми сиділи па терасі ресторану, а внизу, в
темряві, шуміло море. Ми чекали, поки прийде офіціант, потім чекали, поки він
принесе вино, а потім мовчали, хоч уже не було чого чекати.
— Тільки-но ти багато чого наговорила, — зауважую я нарешті. — Де в чому ти,
звісно, маєш рацію. Але ж так і не відповіла на моє запитання.
Вона дивиться на мене з докором:
— Відповіла…
А, йдеться про поцілунок. Але в неоформленій словесно відповіді завжди криється
щось двозначне, принаймні для мене. Професійна звичка.
— Отже, питання розв'язано… — наполягаю я.
— Треба, щоб ти сам його розв'язав. І не відразу. Зрозумієш коли. Так багато
справ починається добре, а закінчується погано, що людина схильна боятися
всього, що починається добре.
— Фаталізм і марновірство, — бурчу я. — Релігійні пережитки. Роль долі в
давньогрецькій трагедії.
Вона трохи сумно всміхається. Потім підводиться:
— Краще потанцюємо.
Отже, ми все-таки танцюємо, гірка чаша не обминула мене, як сказав хтось.
Мелодія — та сама, і море так само шумить унизу, в темряві, і я так само
переступаю з ноги на ногу, як автомат. На щастя, невдовзі я забуваю про те, що
діється навколо, і тільки дивлюся в дівоче обличчя навпроти мене.
— Отже, якщо я одного ранку зійду на перон вокзалу там, у вас, я хочу, щоб ти
була вже готова.
Вона всміхається:
— Як це готова?
— Психологічно. І щоб мені не було більше просторікувань про справи, які
починаються добре, а закінчуються погано, і ще не знаю про що.
Вона мовчить і дивиться кудись повз мене, а я дивлюся на неї, так ми й танцюємо
в білому й зеленуватому світлі танцювального майданчика.
Згодом, коли прощаємося перед сходами будинку відпочинку, я кажу, зовсім
знетямившись:
— Залиш мені щось на згадку про себе…
— Боїшся за свою пам'ять?
— Я хочу мати твою фотокартку, — наполягаю я. — Оту, що ти носиш у сумочці.
— Міліція все знає, — зітхає дівчина.
Відтак засовує руку в сумочку й подає мені фотокартку.
Фотокартка й мелодія — цього немало, щоб живити спогади. Принаймні для мене
цього досить. Одної фотокартки. І мелодії.
Минає восьма година. Я знімаю телефонну трубку й набираю номер:
— Що, його й досі немає? Хіба цей чоловік не працює? А, хворий… Добре, хоч ви
нарешті здогадались повідомити про це…
Якщо й судові лікарі почали хворіти, то ми таки прогресуємо… Здрібніли. П'ємо
чай — і хворіємо.
У двері стукають. Заходить лейтенант. Приносить мені теку з матеріалами.
— А списки?
— Їх ще не принесли.
Лейтенант стоїть і дивиться на мене, мабуть, чекає, що я відповім якимсь жартом.
Однак сьогодні мені не до жартів. Він виходить. Неуважно дивлюсь на теку й
недбало перегортаю її сторінки. Все знайоме. Але машина крутиться. З'ясовує.
Документує.
Натрапляю на купу знімків. Фотознімки огляду. Загальні. Вузлові. Детальні.
Готовий сімейний альбом. Хоч і не зовсім повний. Інша справа, коли б можна було
спрямувати об'єктив у минуле. Тоді б і знімків було більше. Та й були б вони
динамічніші. Й соковитіші. Маринов з розпашілим обличчям всадовив собі на коліна
Дору. Маринов і Баєв сидять за столом. Рахують гроші, підписують розписки.
Маринов і Димов прогулюються з молодими дівчатками. Долче віта[ДОЛЧЕ ВІТА
_ (італ.)_ — солодке життя.] . Коньяк і жіночі ніжки. Маринов упадає коло Жанни.
Жанна також згадується в документах у теці. Не уявно, а чорним по білому. Я
тримаю в руках фотознімок, зроблений, певно, кілька років тому. Зовсім молоде й
зовсім чисте обличчя. Немає ще ні гриму, ні модної зачіски. Жодної
претензійності, сама лише миловидність. Так, живе собі дівчисько… яке може
пуститися берега… через одного мертвого негідника. Що скажеш, інспекторе? А що
казав старий? «Пиши — самогубство». Старий має рацію: пиши самогубство. Це всіх
влаштовує. Від цього ніхто не постраждає. Крім принципу. А принцип нікому не
болить…
Підводжусь і враз починаю вимірювати кроками кімнату від стінки до стінки. Ходжу
отак, і мої думки ходять разом зі мною. У двері знову стукають. Входить
старшина.
Нарешті.
— Ось списки, за якими видавали ціаністий калій протягом останніх трьох років…
