— Який ціаністий калій? — В голосі дівчини знову панічний страх. — Це було
снотворне… Том казав, що це снотворне…
— Том усе може сказати… На суді не цікавитимуться тим, що казав Том.
— Том казав, що це снотворне, — настирливо повторює дівчина. — Так він мені
сказав, повірте… І я хлюпнула в чарку… Але Маринов відпив зовсім мало й не
заснув… Спочатку він верз мені одне й те саме, то про хутро й шовк, то про
міліцію… Потім раптом його обличчя змінилося… Він зблід, скривився, на чолі
виступив піт… Він замовк, а потім простогнав, що йому погано, дуже погано…
— Ти диви: вона частує його ціаністим калієм, а він ще й скаржиться… А потім? Що
потім?
— Потім підвівся й сказав, щоб я негайно забиралася геть… і вивів мене через
зимовий сад… Він завжди туди виводив гостей… щоб не бачили сусіди…
— А де пляшечка?
— У саду… в кущах… Я її туди жбурнула.
— Ох, ці жінки… — зітхаю я. — Завжди вибирають найпотаємніші місця.
Магнітофон замовкає.
— Нарешті. Ніколи не танцював так довго… і так добре.
Хапаю Жанну під руку й пробиваюсь до виходу.
— Куди? — ловить мене за лікоть скуйовджений іменинник, що саме заводить якихось
нових гостей. — Гульба тільки починається.
— Іду по квіти, — кажу я. — Мені стало незручно, що я прийшов з порожніми
руками.
— Облиш квіти. Тут вистачає квітів. Усі в нейлонових панчохах. Краще принеси
коньяку. Ми вже все випили.
— Буде й коньяк, — щедро обіцяю я. — Гульба тільки починається.
1 після цього стрімголов спускаюсь сходами, тягнучи за собою Жанну.
Марна поквапливість. Том уже чатує внизу, біля виходу. Минаємо не зупиняючись.
Жанна обертає голову, хоче щось сказати йому поглядом, та я застережливо смикаю
її за руку.
Вулиці вже порожні. Нема нікого й нічого, крім вітру й дощу. Йдемо удвох із
дівчиною вологим тротуаром, дивлячись на свої власні тіні. Тіні поступово
довшають. Потім повільно зменшуються й зникають за нашими спинами. А потім знову
вискакують і починають збільшуватись. Глухо лунають наші кроки. Нема потреби
озиратися, щоб зрозуміти, що Том нюшить за нами. На розі зупиняюсь і різко
обертаюсь до нього:
— Слухай-но, жевжику. Ти опановуєш мою спеціальність. Але, якщо дозволиш, одна
тобі порада: не роби це так безглуздо. Коли за кимось стежиш, будь на відстані,
а не плентайся за спиною.
— Я за вами не стежу… Я чекаю, коли ви відпустите Жанну, щоб ми пішли.
— Он як: молоде сімейство. Ви вже в загсі розписалися?
— Розпишемось…
— Гаразд. Але, мабуть, вилами по воді. Ану — згинь!
— Жанно… — починає студент, багатозначно дивлячись на дівчину.
— Що «Жанно»? Кінець шлюбу, хіба не бачиш? Завтра починається слідство. Геть
звідси, сказав я тобі, і щоб я більше цього не повторював!
Ідемо далі. Кроки третього замовкають. Жанна ступає поруч мене, як автомат, на
неї найшло якесь заціпеніння. Я розмірковую над її монологом під час танцю,
дивлюсь на дві тіні, що то зникають, то з'являються перед нами, і в грудях мені
стає млосно, наче я вже веду дівчину до тюремної камери.
— Цього вечора немає парасольки… — кажу я, дивлячись на її мокре обличчя.
— Я забула її вдома… Сьогодні я мов сама не своя.
— Ти давно вже сама не своя. Бо влипла в таку історію.
Вона не збирається заперечувати. Йдемо мовчки, і я знову думаю про монолог
дівчини й про те, як покінчити з цією версією.
Дощ рясно поливає нас, та для мене це ніщо, а Жанні не до дощу. Вітер жбурляє
потоки води то нам в обличчя, то в спини, — взагалі піклується про те, щоб
промочити нас до кісток. Грудень — похмурий місяць, як хтось сказав.
— Що ж тепер буде? — шепоче через якийсь час дівчина, ніби сама до себе.
— Дуже доречне запитання. Шкода лише, що ти пізно ставиш його, — кисло бурчу я.
Потім кидаю на дівчину швидкий погляд і вже м'якше кажу:
— Що буде? Не знаю. Спочатку доживемо до завтра.
Хочу додати, що ранок од вечора мудріший, але саме в цю мить ми підходимо до
дверей будинку, і це не дозволяє мені висловити чергову заяложену сентенцію.
Повільно минаємо алею, входимо в під'їзд і спускаємося в підвал.
— Цього разу — без усяких жартів, — кажу я, коли ми зупиняємось біля дверей
тітки Каті. — Ані кроку звідси. Ти вважаєшся під домашнім арештом…
Хтось проходить повз нас і, хвильку повагавшись, зупиняється, очевидно, почувши
останню фразу.
— Жанна… який арешт?
— А, товаришу Славов, — кажу я. — Ось хто мені допоможе. Наша знайома, як ви
почули, від цієї миті перебуває під домашнім арештом. Стежте, щоб вона не
виходила з будинку.
— Я не маю досвіду в таких справах… — бурмоче інженер і тривожно дивиться на
нас.
— Нічого, — кажу я. — В дитинстві я теж не розумівся на вбивствах.
І повільно йду. Піднявся до виходу й прислухаюся. Георгій щось стурбовано
запитує. Жанна, заникуючись, відповідає. Потім заходиться плачем. І крізь плач
голос інженера: «Не треба, заспокойся, все буде гаразд». А вона плаче. Добре, що
там немає мене.
* * *
