Курю, похнюпивши голову. Все це мені відомо не гірше за інших, хоч у мене на дві
зірки менше, ніж у полковника.
Він угадує мій настрій:
— Ти, напевне, думаєш: чого це начальник причепився до мене й читає вголос
відомі істини. А тому, що одна справа — щось знати, а зовсім інша —
додержуватись того, що знаєш. Просто ти трохи втомлений.
Повертаюсь у канцелярію й знову знімаю трубку, але так і застигаю у цій позі,
неуважно дивлячись на телефон. Утомлений?.. Можливо, що й утомлений. Цей
принцип, коли тягнеш його на своєму горбі, подеколи стає надто важким. Іноді
покладеш його ненадовго в куток, щоб трохи розім'яти плечі… Особливо, коли одна
дівчина запросила тебе під свою парасольку і ти в подяку за це робиш усе можливе
для того, щоб вона на багато років залишилася сухою… Жива дівчина… І мертвий
паскудник… Тобі слово, інспекторе!
Телефонна трубка затиснута в руці. Дивлюсь на неї, наче гадаю, для чого я її
зняв. Потім набираю номер.
— Мені потрібна довідка про списки… Вже готова?.. То ви що, чекаєте спеціальної
письмової заяви?.. Ясна річ, негайно!
Підводжусь, умикаю лампу й виголошую свій звичний монолог з приводу цього
похоронно-жовтого освітлення. Потім підходжу до вікна й задивляюсь на вулицю,
яка поступово розчиняється в сутінках, що огортають землю. Звичайно ж, тут нема
на що дивитися. Дерева, будинки, люди, що, як завжди, поспішають, — усе це мені
знайоме роками. Пейзаж без екзотики, особливо зараз, у розпливчастому Тумані
сутінок, і все ж таки є щось тепле й спокійне в цьому пейзажі, всупереч
грудневій мряці. Групка дітлахів повертається із школи… Маленька дівчинка несе
хліб і, озираючись, відриває скоринку й кладе собі в рот… Кілька чоловіків
розмовляють, чекаючи трамвая… Жінки видивляються на вітрини… Це не твій світ.
Твій — отой, інший, з розтинами трупів і запахом карболки, вероналом і ножами, з
трупами й речовими доказами, кривавими плямами, відбитками пальців… Тим-то ти не
можеш дати раду навіть своїй маленькій особистій справі.
Дзвонить телефон. Відганяю геть неслужбові думки й хапаю трубку:
— Так, це я… Авжеж, саме про відбитки пальців… Якщо ви впевнені — то її… Не
поспішаю… коли приготуєте…
Натискаю на важіль, сідаю на край столу й закурюю. Отакі справи, моя. дівчинко…
Не знаю, чи розумієш ти мене… Потім знову знімаю трубку. Набираю номер:
— Алло, старий… О, так, ти не дід Мороз… З приводу розтину, звичайно ж, не для
того, щоб поцікавитись твоїм здоров'ям… Нічого певного? А коли ж?.. І ви також…
Тільки-но збираюсь сказати, які в них черепашачі темпи, як заходить старшина.
— О, нарешті!
Старшина віддає честь, підходить до столу й кладе аркуш паперу. Це дані про
людей, яким протягом останнього року видавали під розписку ціаністий калій.
Машина працює ритмічно й без перебоїв. Немає потреби в Шерлоках Холмсах і
геніальних здогадках.
Беру аркуш і нашвидку пробігаю очима прізвища. Нічого. Перечитую знову,
уважніше. Нічого. Е, так, моя дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене…
— Слухай, — кажу я старшині. — Це нічого мені не дає. Хай приготують повний
список і за три попередні роки… І якнайшвидше, розумієш?.. Завтра вранці щоб він
був у мене на столі.
* * *
Робочий день скінчився. Принаймні для таких, як Паганіні розтину трупів. А мій
триває. Хоч і на повітрі. Найперше — ковчег мерця.
Підвал. Кімната Жанни. Килим з породистим левом і зеленим перцем сповнює кімнату
екзотикою. Проте мій погляд спрямований на звичайнісіньку плюшеву завіску в
кутку. Жінка-водоспад вловлює мій погляд і заперечливо хитає головою.
— Мені стає аж незручно дивитись, як ви бігаєте туди-сюди… — зітхає тітка Катя.
— Ні, не приходила моя гультяйка…
Далі — «Варшава». Вищий світ. Пожвавлення. Але Жанни немає.
Відтак — «Берлін» і ще кілька закладів поблизу нього. Потім знову «Варшава».
Цього разу щастя всміхається мені, хоч і напівусмішкою: немає нареченої, зате є
наречений.
Молодик сидів унизу, в барі. Поринув у роздуми. За чаркою коньяку. Сідаю поруч,
намагаючись не заважати йому своєю присутністю. Офіціантка запитально дивиться
на мене.
— Чарку коньяку, — кажу я. — Мав випити його ще вчора увечері… Та іноді через
усяких типів не можеш навіть цього зробити.
Офіціантка ставить переді мною повну чарку, не звертаючи уваги на мої недоладні
скарги. У вік атома нікого не здивуєш своєю неврастенією.
Відпиваю трохи коньяку, й це нагадує мені, що я давно вже не курив. Зробивши й
цю справу, дивлюсь у дзеркало, що ними обличкований бар, і несподівано для себе
зустрічаюсь поглядом із знайомим женишком. Він ховає очі. Потім, однак,
усвідомлює, що так поводитись негарно, й мурмотить щось собі під ніс, здається,
«добридень».
— А, студенте!.. — згадую я. — Ви самі? Нічого, це ще й краще. Найбільше
полюбляю чоловічу компанію. Жінки тільки псують усю справу. Їм що — аби
витягувати з нас грошики. Як Жанна? Щось поцупила?
— Я вас не розумію, — так само невиразно бурмоче Том.
— Маєте незакінчену вищу освіту, а не розумієте. До речі, що ви там вивчаєте,
якщо не секрет?
— Право…
— Кулачне чи яке?
Відповіді немає.
— А де конкретно ви навчаєтесь? В Оксфорді чи в Кембріджі? Бо в Софійському
університеті вас немає. Та це деталі. Не будемо вдаватися в подробиці. То як,
кажете, справа з грошвою?
— Я вас не розумію… — пручається Том.
— Кажу: грошва, монети, тугрики. Заощадження Маринова. Скільки разів ви трусили
того телепня?
Напружую слух, але відповіді знову немає.
— Якщо вам незручно розмовляти, можете користуватися жестами. Мова глухонімих —
для мене як рідна. Тричі? П'ять разів? — наполягаю я, показуючи на пальцях.
Та відповіді немає й немає.
— Отже, знов доведеться запитувати Жанну. Ні, я таки, мабуть, справді краще
лагоджу з жінками. Хоч, щиро кажучи, я не бабій. То куди, кажете, подівся «ваш
маленький приватний банк» — тобто Жанна?
— Якщо ви запитуєте про Жанну, я не знаю, де вона, — нарешті вступає в розмову
Том.
— Нічого. І це з'ясується… Це стосувалося вас. Куди ж ви гадаєте її відправити?
У виховну колонію? У в'язницю? Дійте сміливіше! Мета вже близько.
Після такого підбадьорливого заклику я випиваю трохи коньяку, решту залишаю у
чарці й іду. На сходах на мить зупиняюсь поправити краватку, а ще більше для
того, щоб пересвідчитись, що Том уже спустився до телефону в глибині залу.
