/>Щасливчик! Він знає номер, який невідомий навіть мені. Зате я знаю дещо інше.
Отже, немає підстав вважати, що ми граємо за нерівних умов.
Виходжу надвір, та оскільки дощ знову розпочав свої жарти, трохи затримуюсь у
тому ж під'їзді, де вчора ввечері мусив виконувати роль приборкувача. За кілька
хвилин у полі мого зору з'являється постать женишка, який кудись поспішає. Даю
йому фору в сто метрів, як це звичайно роблять з неофітами в якійсь грі, й рушаю
слідом за ним. Подорож у невідоме. Черговий рейс.
Невідоме, власне, не таке вже й невідоме, як здається. Любий Холмсе, куди може
завести нероба, окрім якогось місця неробства?..
Не знаю, що думає з цього приводу Холмс, але стає саме так. Після непотрібних
кружлянь десятьма вулицями, назви яких я зараз не буду перераховувати, Том
шмигає у подвір'я одного з тих безбарвних житлових будинків, що різняться один
від одного лише своїми номерами. Час зменшити відстань. Прискорюю кроки, та коли
добираюсь до сходів, лампа-автомат уже вимкнута, а жениха й слід прохолов.
Піднімаюсь сходами вгору, затримуючись на кожній площадці, й розмірковую: є
тридцять шість можливих способів виявлення супротивника — на якому зупинитися?
На четвертому поверсі стає зрозумілим, що треба покластися на слух. У квартирі
ліворуч — страшенний гвалт, не треба навіть спеціальної фахівної підготовки, аби
здогадатися, що тут гульбище істот, подібних до нашого жениха. Безцеремонно
довго тисну на дзвінок. Молодик з модерною зачіскою, тобто з безладно
скуйовдженим волоссям, широким гостинним жестом розчиняє двері.
— Я Томів товариш…
— Чудово!.. — вигукує молодик з п'яним ентузіазмом. — Том щойно прийшов… А я
іменинник. Заходьте…
Сердечно вітаємося, й без зайвої передмови мене заводять до квартири.
Двері в усі кімнати, включаючи й кухню, широко розчинені — це для того, щоб
створити більше простору для гульби. Проте запрошених і самозванців так багато,
що ніякого простору немає. Якраз навпаки. Стільці й канапи забиті людьми обох
статей, притиснутих одне до одного. На підлозі, спершись на стіни, також
повсідалися люди, хто з чаркою, а хто й з пляшкою в руці. У вузьких проходах
товпляться ті, яким не вистачило місць; вони танцюють, немилосердно штовхаючись.
Диму стільки, що мені треба також закурити аби створилося враження, наче я дихаю
свіжішим повітрям. Роззираюся, сподіваючись побачити Тома, але мій погляд пада
на Жанну. Вона танцює в натовпі з якимось двійником іменинника, принаймні
схожого на нього волоссям. Саме в цю мить до неї наближається й Том. Студент
кулачного права, як я й гадав, вириває свою наречену з обіймів самозванця й сам
танцює з нею. Проте їм обом бракує запалу. Вони просто тупцюють на одному місці.
Жаннине обличчя втомлене й — наскільки мені вдається розгледіти крізь дим —
стурбоване. Том щось настирливо шепоче їй на вухо. Неважко собі уявити
приблизний зміст його слів:
«Цей доходжалий інспектор, здається, все пронюхав і збирається нас накрити
мокрим рядном. Він шукає тебе під кожним деревцем і під кожним камінцем. Якщо
буде допитувати, заперечуй геть усе. Якщо заперечуватимеш — то ще нічого не
втрачено. Хай спробує довести. Тільки той телепень був у курсі справи, але він
не прийде свідчити з кладовища».
Том і далі так само швидко й настирливо шепоче Жанні на вухо, а вона час од часу
схвально киває головою. Треба покласти край цій одностайності. Мовби криголам,
пробиваюся крізь натовп і зупиняюся навпроти молодят. Жанна перша помічає мене й
уклякає з переляку. Це примушує й Тома повернути голову.
— Додержуйтесь правил, хлопче, — кажу я. — Не збивайте ритму. Я сказав ритму, а
не ратиці під столом. Наприклад, ча-ча-ча…
— Це рокк… — машинально бурмоче Том, наче ця деталь може його врятувати.
— Авжеж, рокк, — киваю я, — а ви трактуєте його як ча-ча-ча. Зверніть на хвильку
увагу на мої ноги.
При цих словах я починаю робити якісь вихиляси, наближаюсь до них і вихоплюю
Жанну з обіймів ошелешеного Тома. Потім кручу навколо себе дівчину, сам ледве
переступаючи з місця на місце, бо не люблю марно витрачати енергію.
— І головне, — додаю я, — дайте можливість діяти дамі. В цьому принаймні ви
маєте досвід.
Потім веду Жанну в натовп, якомога подалі від ревнивого погляду коханого.
— Хіба я не наказав тобі сидіти вдома? — звертаюсь до дівчини, машинально
переступаючи з ноги на ногу.
— Як бачите, я не перейшла турецького кордону, — відповідає Жанна, так само
машинально хитаючись у ритмі мелодії.
— Але переходиш межу мого терпіння.
— Ви жорстока людина… — плаксивим голосом вимовляє дівчина.
Потім без усякого зв'язку з попереднім додає:
— Ви не читали Хемінгуея…
— Ні, не читав.
Вона знову заводить тим самим стражденним голосом, наче намагається виграти час:
— Там у Хемінгуея є одне оповідання про старого самотнього чоловіка, який ходить
по різних закладах, бо не має притулку, бо хоче, щоб навколо нього було чисто й
світло… Оповідання так і називається… «Чисто й світло»… Але ж ви не читали
Хемінгуея… — А ти не читала підручника з криміналістики. І залишила на чарці
відбитки своїх пальців. Робила дурницю за дурницею. І нарешті — отрута.
— Я його не отруювала… — шепоче Жанна майже в паніці. — Неможливо, щоб я його
отруїла…
— Облиш декларації. Розповідай. І про вчорашнє, і про все, що було раніше. Про
все, що було між тобою й Мариновим.
Жанна озирається, немов шукає допомоги у присутніх. Та ті хитаються, оповиті
димом, і навіть мій екстравагантний стиль танцю не в змозі привернути їхньої
уваги. Несподівано дівчина помічає Тома. Студент стоїть біля дверей між двома
кімнатами й похмуро стежить за моїми рухами. Він уловив поклик в очах дівчини й
суне до нас, але я застережливо піднімаю руку. Лев підібгав хвоста.
— Я казав тобі: моє терпіння має межу. Не озирайся. Том — поза танцем. Зараз
танцюєш ти. Ну ж!
— Між нами нічого не було, повірте мені… Як ви взагалі можете припускати… Він
був такий гидкий… Але Том примушував мене жартувати з ним, знаєте, заради чого —
заради грошей… Томові були потрібні гроші, і він примушував мене брати їх… Двічі
я брала, посилаючи Маринова по цукерки чи по коньяк… Я була певна, що він не
помічав… у нього було багато грошей, а я багато не брала…
Кажучи це, Жанна оглядається на Тома, але тепер в її очах більше страху, ніж
благання про допомогу. Однак Том про всяк випадок десь непомітно зник чи змінив
пост, бо я не можу знайти його в натовпі.
— Потім одного дня… Це було того самого дня… ми домовились про зустріч увечері,
а ввечері він мені сказав, що про все знає… що я крала… що передасть мене в
міліцію, якщо… якщо я не перестану пручатися… що не треба пручатися… що він мав
щодо мене серйозні наміри, що хотів мені купити хутряне пальто, що носитиме мене
на руках та інше в такому ж дусі… що або я залишусь у нього, або він піде просто
в міліцію… Але я була підготовлена… і хлюпнула йому в чарку трохи з пляшечки,
щоб він заснув…
Вона замовкла, наче лише тепер збагнула суть того, що вчинила.
— І він заснув. Надовго. Це відомо. А хто дав тобі ціаністий калій?
